«Аж до кончини не зви нікого щасливим: щойно при смерті мужа пізнають» (Сир. 11:28). Ви помрете! Непоганий спосіб розпочати книжку, га? Я знаю, але хочу, щоб ви впустили цю думку, щоб вона потонула у вас: ви помрете. Це найправдивіша реальність, яка існує. Це те, що робить усіх нас однаковими. Немає значення, якими ми є багатими, популярними чи сильними, – ми всі одного дня «вріжемо дуба». Гарна думка, правда?
Добре, ви можете спитати: «Ну і що?» Після того, як ми приймемо цю основну реальність, нам потрібно переконатись, чи ми розібралися у своєму розумі з нашим кінцем. Бог говорить нам у книзі Сираха: «Аж до кончини не зви нікого щасливим: щойно при смерті мужа пізнають» (11:28). Світ переповнений прикладами чоловіків, які добре почали, але погано закінчили! Нам потрібно переконатися, що ми не серед них!
Якщо ми пам’ятаємо про наш кінець у своєму розумі, тоді можемо розпочати роздуми над тим, що є найважливіше: що я здійсню за свій короткий час перебування на землі? Що б я хотів, щоб люди одного разу сказали про мене, коли зроблю свій останній подих? Чи було моє життя чогось варте? Чи буду я особою, яка змінила світ? Чи буду я людиною, яка дала більше, ніж взяла? Чи буду я особою, яка взяла більше, ніж дала? Чи люди скажуть про мене: «Мені подобалось бути біля цього чоловіка, бо він був справжнім чоловіком і віддав своє життя за інших»? Чи вони скажуть: «Ця особа була однією з найжалюгідніших людських істот, яку я коли-небудь зустрічав»? Що інші люди скажуть про тебе?
Нещодавно помер мій друг. Йому було сімдесят років, він був єпископом Католицької Церкви. Покійний був великим чоловіком, хорошим чоловіком, але в нього також був запальний характер. Коли єпископ на його похороні виголошував проповідь, то сказав: «Монсеньйор був людиною, яка мала щире серце, він служив людям цілим серцем. Іноді з усмішкою, іноді з бурчанням». Цей чоловік не був досконалим, але щоденно він віддавав своє життя. Що говоритимуть люди про вас на вашому похороні? Нам потрібно знайти час, щоб роздумати про цей момент нашого останнього подиху. Що б ви хотіли, щоб ваша дружина сказала про вас? Що б ви хотіли, щоб ваші діти сказали про вас? Чи люди, з якими ви працювали? Що б ви хотіли, щоб ваші знайомі сказали про вас? Після роздумів і молитви запишіть, що б ви хотіли, щоб інші люди сказали про вас, а потім розпочніть формувати свою мету. Коли ви вже вирішили: «Добре, коли я роблю останній видих, я б хотів цього…», тоді можете розпочати своє життя, маючи перед собою в розумі вашу кінцеву ціль. Ви почнете жити в такий спосіб, що коли прийде день вашої смерті, люди, які вас знають, скажуть те, що б ви хотіли, щоб вони сказали.
У своєму житті я багато думав про це. Я був дитиною зі звичайної робітничої сім’ї, виріс у Пітсбурзі, штаті Пенсільванії, не сповідуючи ніякої релігії у своєму житті. Мій батько був поліцейським у Пітсбурзі, мати теж пізніше стала поліцейським; дехто вважав, що я піду по їхніх слідах, і я теж десь думав, що так зроблю.
Моя мати була номінальною католичкою, але рідко ходила до церкви. Вона вважала, що церква не пускає людей до Бога. Вона думала: «Якщо ви робите щось погане чи у вас невдалий шлюб, тоді вам не можна ходити до церкви». Хоча моя мама вважала, що церква не пускає людей до Бога, однак найцікавішу теорію мав мій батько. Мій тато, мій дорогий батько вірив у Бога Старого Заповіту, Того, Який дав нам десять заповідей. Він вважав, що Ісус Христос був Божим Сином, але Він трохи забагато змінив ці правила. Ісус сказав: «Ви чули, що сказано: Око за око, і зуб за зуба. А Я вам кажу не противитись злому… Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає» (Мт. 5:38,39,44). Тож мій батько вважав, що Ісус Христос був Божим Сином, Бог Отець був розлюченим на Нього і вбив Його, бо Ісус змінив усі правила. Дуже цікава теорія! Ви вважаєте, що у вашій сім’ї немає ладу? Це лише початок розповідей про мою сім’ю. Ми всі разом походимо з дещо безладних сімей. Більше про це розповім у наступному розділі.
Коли я зростав, релігія не була частиною мого життя, але мої батьки послали мене до катехитичної школи, тому я насправді переживав певний релігійний вплив. Я не був жахливим підлітком, але випивав, як і інша молодь. Те, що я ніколи не робив, – це не приймав недозволених наркотиків, бо мій батько-поліцейський одного разу погрозив мені: «Якщо я колись спіймаю тебе за випивкою, я покараю тебе, але зрозумію; та коли спіймаю тебе за наркотиками – я тебе вб’ю!» Я вірив йому! Саме тому до нинішнього дня (а батько вже давно мертвий) я ніколи не вживав наркотиків. Я все ще думаю, що він би повернувся і вбив мене. Я робив усе інше, бо я був проблемним сином копа, а в мої часи діти копів були найгіршою молоддю, бо могли уникнути покарання. Усіх моїх друзів арештовували, окрім мене, через те, ким були мої батьки.
Я ходив на побачення, у мене були чудові дівчата, і я робив усе, що роблять підлітки. Я думав, що стану конструктором або поліцейським. Я думав, що одружуся і буду мати десятеро дітей – так, десятеро, – дев’ятеро хлопців і одну дівчинку! Я просто робив те, що хотів, і вважав, що життя є просто життя і з нього потрібно взяти все якнайкраще. Все змінилося одного дня, коли я сидів на уроці англійської, навчаючись у передостанньому класі середньої школи. Ми читали п’єсу «Наше літо» Торнтона Вілдера. Це досить простенька п’єса, але вона дуже вплинула на моє життя в той час. Наприкінці п’єси одна з головних героїнь, Емілі Веб, помирає. Коли вона перебуває на цвинтарному подвір’ї разом з іншими мертвими, то питає їх, чи вона могла б повернутися і наново прожити один день свого життя; вона неохоче робить це, але все одно вирішує це зробити. Емілі вирішує ще раз відвідати святкування свого двадцятиріччя. Тут вона усвідомлює, як швидко летить час і як ми приймаємо все як належне. П’єса заохочує людей по-справжньому жити і не пропускати дрібниць. Але що вразило мене, сімнадцятирічного юнака, це те, що одного дня я помру. На мене, у буквальному розумінні, напав страх пекла. Я почав тремтіти на уроці і покрився потом. Я подумав: «О Боже, я помру. Я помру! Тож який сенс має життя? Чи існує якийсь сенс? Чи є щось після смерті?» Смерть є тим остаточним, що вибиває з наших рук контроль. Навіть якщо ми вчиняємо самогубство, ми не можемо контролювати те, що з нами станеться після смерті.
Я ненавиджу таке! Як чоловікові, мені подобається мати все під контролем! Я не знаю, чи хтось із вас теж так думає, але мені подобається керувати. Коли я контролюю речі, то визначаю або принаймні впливаю на результат. Мені це подобається. Ось чому я не літаю часто. Подорожувати літаком добре, але мені доводиться довіряти ще комусь. Я ненавиджу це! Ось я перебуваю тридцять п’ять тисяч футів над землею, і хтось інший має цілковитий контроль над моїм життям!
Саме такою і є смерть. Правдою є те, що ми навіть не можемо зробити наступного вдиху, якщо Бог не скаже «так». Коли ви читаєте цю книжку, може пролітати літак над тим місцем, де ви читаєте, і раптом ви чуєте: «Дррр…дрр…бац» – і літак падає просто на вас. Ви мертві – так раптово. Ви навіть не можете проконтролювати свого наступного вдиху. Ось які залежні ви є!
Коли я у віці сімнадцяти років сидів і думав про це вперше, до мене прийшла така думка: «Боже, я ні в що не вірю». Раптом я зрозумів, що ще п’ятдесят років назад мене ще не існувало. Дехто з вас, можливо, вже це зрозумів, але я в той час не розумів. Мені було важко уявити, що світ існував до того, як існував я! Та не тільки це, але ще й те, що все обходилось і без мене. Все буде добре і через сто років – без мене. Без віри в щось я уявив, що був у забутті перед тим, як народився, і що коли помру, знову повернуся в ніщо. Це все. Світ існував мільйони років до мене й існуватиме після мене. Я знав, що потребував у щось вірити, але чому я повинен у щось вірити просто тому, що мене так виховали? Я подумав: «Добре, я мушу дізнатися, що є насправді». Я не збираюся вірити в щось тому, що мої батьки були католиками і протестантами і сталося так, що вони мене охрестили. Я міг би вирости в мусульманській чи буддистській сім’ї, чи в сім’ї атеїстів. Те, чого тебе навчили, не може робити щось правдивим. Я хотів знати, що є правдою. Що є реальним? Чи Бог реальний, чи Він існує? Я повинен був знайти для себе відповідь.