Ким Ісус став для мене? Словом, яке треба вимовити. Істиною, за якою слід жити. Дорогою, якою треба йти. Світлом, на яке слід дивитися. Життям, яким потрібно жити. Любов’ю, якою потрібно любити. Радістю, якій потрібно радіти. Жертвою, яку потрібно приносити. Миром, який потрібно дати. Хлібом життя, який потрібно куштувати. Голодним, якого потрібно нагодувати. Спраглим, якого потрібно напоїти. Голим, якого потрібно одягнути. Бездомним, якого потрібно прихистити. Хворим, якому треба допомогти. Самотнім, якого треба відвідати. Небажаним, якого треба визнати. Гнаним, якого слід прийняти. Прокаженим, чиї рани слід обмити. Жебраком, до якого треба протягнути руку допомоги. Людиною із зачерствілим серцем, яке треба пом’якшити. Немовлям, якого потрібно поцілувати. Сліпим, якого треба вести. Німим, за якого треба говорити. Кульгавим, з яким потрібно разом іти. В’язнем, якого слід відвідати. Старим, якому потрібно послужити. Моїм Месією, моїм життям, моєю єдиною любов’ю. Ісусом Христом, без Якого не можу і Який для мене все в усьому. А Хто Ісус для тебе?
Ми так сильно любимо один одного!
Одного дня до мене прийшли мої добрі знайомі – хлопець з дівчиною. Не встигли ми обмінятися вітаннями, як на моєму столі опинилася значна сума грошей.
– Це для вашого притулку, – сказали вони.
Я не могла повірити власним очам.
– Звідки у вас такі гроші?!
– Два дні тому ми одружилися. Батьки дали нам ці гроші на весільний банкет, але ми ще давно вирішили, що влаштуємо дуже скромне весілля, а гроші віддамо матері Терезі для її бідняків.
– Величезне дякую! Але чому ви прийняли таке незвичайне рішення? – не витримала я.
– Ми так сильно любимо один одного, що вирішили поділитися своєю любов’ю з усіма людьми, особливо з тими, хто самотній і нещасний!
Шукайте Ісуса Христа
Величезні території у світі покриті духовними пустелями. На молодих людях там лежить відбиток витонченого скептицизму, викликаного розколом між людьми, що проникає в глибини душі. Молодь переможена скепсисом. Вони не можуть довіритися Богові і повірити в Нього, бо не довіряють тим, кому їх ввірило життя. Звідси сумнів і відчай: чи варто жити, чи є сенс у житті?
Один молодий житель Нью-Йорка сказав з приводу притчі про блудного сина: “А в мене із сім’ї пішов не син, а батько”. Є і такі батьки, які печуться про матеріальний добробут дітей, але не є присутніми в їхньому житті. Багато хто з цих молодих людей починає свій життєвий досвід у вуличних компаніях: аби їм було добре.
Розрив поколінь має також інші наслідки: літнім людям, навіть якщо їм є на що жити, доводиться закінчувати свої дні наодинці, немов у них немає іншого виходу, окрім очікування смерті.
У цей час розривів і потрясінь ми наважилися звернутися із закликом до людей різного віку. Щоб стати живими, а не напівмертвими, шукайте Ісуса Христа. Шукайте, навіть якщо ви думаєте, що втратили Його. Він любить вас. Набувши Його, набудете любові, миру і довіри. Тоді варто і жити.
Блаженні убогі духом
Незадовго до моєї поїздки в США, пізно вночі, у мої двері постукали. Піднявшись, я почула голос сестри:
– Прийшла одна жінка з індуїстської сім’ї. Вона і її вісім дітей не їли вже кілька днів.
На кухні я виклала в тарілку рисову кашу, що залишалася в нас, і поспішила на вулицю.
Гостя взяла в мене порцію рису, розділила її на дві частини і, подякувавши, сховалася в темряві. Наступного дня я зустріла цю жінку.
– Чому ви розділили рис – запитала я.
– Вони теж голодні! – сказала вона тихо.
Виявилось, що неподалік від її домівки жила мусульманська сім’я: мати і вісім дітей. Бідна жінка знала, що вони також кілька днів були без їжі. Не замислюючись, вона віддала їм половину…
Я дивилася на цю жінку та її дітей. Їх очі блищали – характерна ознака виснаження. Проте я помітила інший блиск – сяйво радості, душевної радості через те, що вони поділилися любов’ю з іншими.
Найбільше мене вразило те, що ця жінка бачила страждання ближнього. Чи бачимо ми страждання тих, хто опинився поруч? Чи помічаємо ми їх? Чи відкриті наші серця, коли ми бачимо страждання людей на вулиці, у нашому під’їзді, у нашій сім’ї? Можливо, вони не помирають з голоду і спраги. Можливо наші діти, чоловіки і жінки не відчувають голоду, не мають потреби в одязі і даху. Але чи впевнені ви, що ніхто з них не почуває себе самотнім, забутим, знедоленим, що кожен із них отримує турботу і увагу?
Любов починається з родини
В одну із наших поїздок нічним Лондоном я помітила підлітка з довгим красивим волоссям. Роздумуючи про щось, він сидів на тротуарі, неуважно дивлячись на пусті вулиці.
– Вже дуже пізно, – звернулася я до нього. – Напевно, тебе давно чекають батьки. Та і не добре тобі в таку холодну ніч сидіти в темряві.
Підвівши голову, хлопчик тихо сказав:
– Моя мати більше не любить мене, бо в мене довге волосся.
Я дивилася на цього підлітка, ще хлопчика, який став небажаним тільки через те, що в нього було довге волосся! Знехтуваного власною матір’ю! Я подумала: “Можливо, його мати перераховує гроші до фондів допомоги голодним дітям Африки та Індії, можливо їй боляче бачити страждання людей у країнах третього світу. Але вона не бачить нужду і голод в її власній родині! Вона не розуміє, що своїм ставленням вона стала причиною страждань власного сина!”
От чому я часто запитую людей: “Чи бачите ви страждання поруч з вами? Чи знаєте ви, що самі є жебраками, що вам бракує любові до інших, розуміння, турботи та участі?”
Ті, хто вбиває дітей в утробі, дітей, призначених для життя і любові, дітей, створених за образом і подобою Божими, – такі люди дійсно убогі. Це духовна убогість. Позбавляти життя дитину, потураючи власному егоїзму, небажанню годувати і виховувати ще одну маленьку людину, коїти вбивство власної дитини – це убогість.