Сьогодні женихання розуміють двояко. Для батьків – це період пошуків, час пізнавання майбутнього зятя чи невістки та їхніх родин, а також час, необхідний для організації весілля. Для більшости молодих осіб – це розігрів, симуляція подружжя.
Справу ускладнює те, що в наш час женихання видовжується в нескінченність, а це відбувається через суспільні та економічні чинники (всім відомо, що створення сім’ї в наш час це величезні витрати).
Однак новий підхід до женихання не порушує основ, на яких базуються стосунки між нареченими та батьками. Перші прагнуть самостійно робити свій вибір, а другі зазвичай погоджуються на це. Та навіть коли вони декларують, що не втручатимуться в справи дітей, то все одно не вміють звільнитися від переконання, що частина відповідальности таки спочиває на їхніх досвідчених плечах. Таким чином, розпочинається специфічна гра: батьки нібито дають дітям повну свободу і гаслом: «Робіть собі, що хочете», та насправді постійно їх повчають: «Було б краще, якби ви зробили те, що ми вам радимо».
Конфлікт загострюється, коли діти офіційно сповіщають про те, що мають намір одружитися і розпочинають готуватися до шлюбу. Легко сказати «шлюб», та існує дуже багато його різновидів. Треба вирішити, чи це буде церковний шлюб, чи лише цивільний, весілля має бути гучним чи скромним, навіть існує поділ на гетеро– та гомосексуальний шлюб. Під час приготувань справжню війну навіть між найбільш толерантними батьками можуть викликати відмінності в релігійних та етичних переконаннях, а також міра прив’язаности до суспільних конвенцій. Батьки почуваються загубленими, вони хотіли б, щоб все відбулося, «як треба», натомість наречені вважають, що це вони повинні приймати всі рішення, незважаючи на те, що їм радять батьки і майбутні свекри-тесті.
Однак не треба нікому псувати святкування; шлюб – це знаменна і дуже складна подія, і достатньо ма-а-аленької деталі, щоб він перетворився в катастрофу.
Найслабші пари піддаються волі батьків і знаходять компромісне вирішення: «Нехай цього разу буде по-їхньому, а потім все будемо робити так, як вважаємо за потрібне». Згубна думка, бо не йдеться про «цей раз» у житті дитини, а про перший раз у житті дружини і чоловіка. Майбутні тесті-свекри, тещі-свекрухи дуже добре про це знають. І не лише знають. Коли вони інвестують певну суму грошей у весілля дітей (щоб усе було, як у людей!), то свято переконані в тому, що мають право вимагати поваги до своїх побажань та порад. Це канонічний вступ до подальшого керування життям дітей або й усією родиною.
Найбільш уперті тесті-свекри, тещі-свекрухи завжди наполягають на своєму. Так вони ризикують, що весілля може не вдатися. І тоді в більшості випадків відступають (вимушено, або щоб використати ситуацію), але в жодному разі не забувають про це. Раніше чи пізніше вони нагадають про це молодятам. Не правда, що весільна церемонія подобається усім. Той, хто її фінансував, очікуватиме реваншу. Весілля – це ніби поєдинок, в якому всі хочуть бути переможцями: наречений, наречена, батьки – тесті-свекри, тещі-свекрухи. Дякувати Богові, ми ще не зовсім втратили зв’язки з праісторією. Зрозуміло, що цей опис не стосується пар, які пристосувалися до життя в новочасній родині і до рекламованого стилю життя.
Поза сумнівом, часи змінилися. Стосунки між батьками та дітьми зовсім інші, аніж у минулому, у них більше свободи та толерантности. Церква по-іншому ставиться до осіб, які не приймають таїнства подружжя, хоча й не змінила правил. Суспільство настільки шанує «приватність» родини, що перестає нею цікавитися, адже займається лише індивідами. А це не свідчить про толерантність суспільства, а навпаки – про його байдужість. Суспільство залишає людину наодинці з її проблемами, а в разі невдачі вмиває руки. Суспільство частіше критикує людей, в яких немає власного стилю, які не пристосовані до сучасної моди, аніж тих, які відкидають моральні принципи. Такий стан справ частково заспокоює батьків, які мають нетрадиційні погляди, та дітей, які чинять всупереч волі батьків.
Однак нові моделі родини та нові суспільні тенденції не надто змінюють дійсність, в якій живуть наречені, та проблеми, які їм доводиться вирішувати: 1) визначити значення та мету своїх заручин, пам’ятаючи про добро родини, яку вони мають намір створити; 2) визначити, яке значення вони хочуть надати своїй присутності в новій системі родинних стосунків, до якої ввійдуть вони та їхні батьки.
Іншими словами, новий підхід до родини не змінює контексту, в якому живуть наречені та молодята. Зміна полягає в тому, що той, хто заручається чи одружується, повинен усвідомлювати, що це спричинить певні зміни. Заручини та шлюб – це дві глибокі зміни в особистому та суспільному житті, і треба навчитися давати раду з їхніми наслідками.
Женихання як удавання подружжя – це уявна гра, так як і кожне віртуальне явище. Воно не спричиняє реальних змін. Таке подружжя більш правдиве, ніж подружжя офіційно зареєстроване. Справжнє подружжя – це конкретний досвід, те, що треба будувати щодня. Після років женихання, яке молодята сприймають як удавання подружжя, коли їх оберігали батьки, допомагали на кожному кроці, звільняючи від їхніх обов’язків, після повернення з весільної подорожі новоспечені чоловік і дружина можуть не сприйняти нову дійсність, відкидати свої нові функції та відмовлятися від щоденних обов’язків, сподіваючись на допомогу родини.
Ось у цьому і полягає небезпека. Наречені не турбуються самі про себе, вони не вчаться спільно жити, використовуючи метод спроб та помилок. Навпаки, вони вірять у те, що пізнають одне одного та свої потреби, а насправді – йдуть найлегшим шляхом, обминаючи реальні труднощі. Цим вони змушують своїх батьків до передчасного та штучного виконання ролі тестів-свекрів, не даючи їм змоги попрощатися з роллю батьків, а це може їх дещо дезорієнтувати.
Напевно, частина з них зробить помилку і надалі виконуватиме обов’язки батьків у стосунку до одружених синів чи заміжніх доньок, а також до невісток та зятів, сприймаючи їх як власних дітей.
У родинному житті найважливіше те, що справжнє, а не те, що віртуальне. Період женихання, заручини, шлюб – це справжні зміни, і тому до них не можна ставитися як до уявних, бо це призведе лише до поразки.