Ключ до любови на ціле життя

А тепер я хотів би змінити тему й трохи поговорити про иншу життєву проблему з якою, найімовірніше, ти зіткнешся під час “критичної декади”. Мова йтиме про вибір подружнього партнера й створення сім’ї. Звичайно, не кожен наважиться створити сім’ю, але близько 77 відсотків з-поміж вас рано чи пізно зроблять цей крок. Частина з вас нещодавно вже стала на шлюбний рушничок, тож для цієї групи читачів ці роздуми можуть виявитися не надто цікавими. Та, незважаючи на це, вірю, що запропоновані ідеї придадуться й вам.

Величезною трагедією нашого часу є те, що дуже багато сімей розпадається. Натомість ніхто не знає точної кількости сімей, які опинилися за крок до розлучення. Та можна впевнено сказати, що таких дуже багато. Часто можна почути, що 50 відсотків подружжів закінчуються розлученням, однак такі відомості базуються на фальшивих даних. Та ми точно знаємо, що така інституція, як подружжя, нині опинилася під загрозою, а отже, до неї слід ставитися з особливою турботою. Незадовільний стан подружніх стосунків може бути як результатом усього життя, так і наслідком надзвичайно болісних життєвих переживань.

Розлучення, безперечно, завдає неймовірного болю своїм жертвам. Коли подружжя розпадається, страждає кожен член родини. Одна росіянка, яка свого часу була гостею моєї радіопрограми, розповідала про роки, проведені в нацистському концентраційному таборі. Вона бачила масові вбивства й найрізноманітніші форми жорстокости. Після війни вона виїхала до Америки й вийшла заміж, та через кілька років чоловік почав зраджувати їй, а згодом пішов геть. Це неймовірно, але переживання, пов’язані з розлученням, стали для неї чимось набагато боліснішим, аніж роки, проведені в німецькому таборі смерти. Про щось це таки свідчить.

Якщо чоловік і дружина страждають через розлучення, то уяви собі наскільки більшого болю воно завдає їхнім дітям. Дехто з вас розуміє, що я маю на увазі, бо пережили таку ситуацію. Це неприємні спогади. Дослідження, проведені серед дітей, які пережили розлучення, свідчать, що їхня емоційна безпека залежить від тепла, опіки, турботи й нерозривного зв’язку з обома батьками. Якщо цей зв’язок буде порушено або зруйновано, деякі діти ніколи не зможуть заповнити прогалини, яка утвориться. Дослідження доводять, що 90 відсотків дітей з родин, які розпалися, переживають шок у поєднанні з глибоким жалем і безпричинним страхом. Половина з них почувається покинутими й самотніми. 50 відсотків батьків вже через три роки після розлучення не відвідують своїх дітей. Але найсумніше, що 37 відсотків дітей почуваються ще нещаснішими й розгубленішими через п’ять років після розлучення батьків, аніж через півтора року після цієї сумної події. Инакше кажучи, час зовсім не лікує їхніх ран.

ДІТИ СТРАЖДАЮТЬ НАЙБІЛЬШЕ

Діти, які страждають, живуть серед нас. Пам’ятаю, як кілька років тому я чекав в аеропорту на літак і займався своєю улюбленою справою – спостерігав за людьми. Біля мене стояв літній чоловік, який, без сумніву, зустрічав когось, хто мав прилетіти літаком, який приземлився кілька хвилин тому. Він пильно вдивлявся в обличчя кожного пасажира, що проходив повз нього. Мені здалося, що чим довше він чекає, тим більше нервує.

Тоді я помітив дівчинку, що стояла поруч з ним. Їй було приблизно сім років. Вона також шукала очима знайоме обличчя. Рідко можна побачити таку знервовану дитину. Тулилася до руки чоловіка, який, найімовірніше, був її дідусем. Коли всі пасажири один за одним вийшли, дівчинка почала тихенько плакати. У цю мить вона не просто розчарувалася – було розбито її серце. Дідусь намагався приховати сльози. Він був занадто знервований, щоб утішати дитину, яка притулилася лицем до рукава його плаща.

– Господи! – почав я тихо молитися. – Яка трагедія сталася впродовж цієї години? Невже мати так жорстоко вчинила з цією дитиною, покинувши її? Чи, може, її батько обіцяв приїхати й передумав?

Мені захотілося пригорнути дівчинку й розрадити її. Я хотів сховати її жаль у своїх обіймах, але побоювався, що такі дії неправильно зрозуміють. Тож продовжував пасивно спостерігати. Літній чоловік далі мовчки стояв з дитиною, а тим часом повз них проходили пасажири инших літаків. Урешті розчарування, яке можна було помітити на їхніх обличчях, перетворилося на чорний розпач. Вони пішли, а дівчинці ледь вдавалося стримати сльози.

Де тепер ця дитина? Лише Бог знає. Може, колись вона прочитає цю книжку й повідомить мене про свою долю. Надіюся. І молюся, щоб частинки її розбитого світу знову з’єдналися докупи. В усьому світі є мільйони дітей, які пережили те саме. Дозволю собі запропонувати вашій увазі ще один приклад.

Наведений нижче лист було опубліковано кілька років тому в журналі “American Girl” (“Американська дівчина”). Його надіслала одна чотирнадцятирічна дівчинка. Ось що вона написала:

ЧАСОМ У ЖИТТІ ТАКЕ БУВАЄ

«Мої батьки розлучилися, коли мені було десять років. Сказав мені про це, звісно, батько, бо я його більше любила [зверни увагу, що дівчинка не сказала: “Бо він мене більше любив”].

– Люба, я знаю, що останні дні були для тебе дуже важкими, й не хочу завдавати тобі ще більших прикрощів. Однак мушу тобі щось сказати. Люба, твоя мати і я маємо намір розлучитися.

– Але, тату…

– Знаю, що ти цього не хочеш, але це все одно станеться. Твоя мати і я вже більше не можемо далі цього відкладати. Я спакував свої речі, а мій літак відлітає за пів години.

– Але, тату, хіба ти мусиш їхати?

– Ну що ж, люба. Просто твоя мати і я більше не можемо жити разом.

– Я знаю про це, але не розумію, чому ти мусиш переїжджати до иншого міста.

– Що ж… Там живе людина, яка чекає на мене.

– Чи я тебе ще колись побачу, тату?

– Звичайно, люба. Щось придумаємо.

– Але як? Адже ти житимеш там, а тут – так далеко від тебе.

– Може, мама дозволить тобі приїжджати до мене на два тижні влітку й на два взимку.

– А чому не частіше?

– Я не думаю, що вона погодиться на більше, ніж оті два тижні влітку й два взимку.

– Але можна спробувати…

– Знаю, люба, але поміркуємо про це пізніше. Мій літак відлітає за двадцять хвилин, мушу вже їхати в аеропорт. Тепер я візьму свій багаж, а ти йди до своєї кімнати. Не люблю довгих прощань.

– Добре, тату. До побачення. Не забувай писати.

– Не забуватиму. До побачення. Йди до своєї кімнати.

– Добре, тату. Я не хочу, щоб ти їхав.

– Знаю, люба, але мушу.

– Чому?

– Ти не зрозумієш цього.

– Зрозумію.

– Ні, точно не зрозумієш.

– Ну добре, до побачення.

– До побачення. Йди до своєї кімнати. Швиденько.

– Добре. Мабуть, часом у житті таке буває.

– Так, люба. Часом у житті таке буває.

Після того, як мій батько вийшов з того помешкання, я більше ніколи його не бачила».

Мені дуже шкода, що ти пережила все це в такому юному віці. Дякую, що захотіла поділитися з нами своїм болем. Може, це допоможе иншим уникнути тих помилок, які вчинили твої батьки. Якби ми змогли вберегти від розпаду хоча б одне подружжя, хоча б одну дитину позбавити болю, спричиненого втратою сім’ї, наші зусилля не були б марними й принесли б сподівані плоди.

Попередній запис

Допомога у вихованні дітей

Наступний запис

ДО ТИХ, ЯКІ ПЛАНУЮТЬ ОДРУЖИТИСЯ