Книга Єремії – це також «антологія». У ній знаходимо низку автобіографічних уривків, в яких пророк висловлює свої почуття глибокого болю та тривоги з приводу сліпоти народу, який у його очах стоїть уже на безповоротному шляху до руїни. На цих сторінках він також із запалом звертається до Бога, Який поставив його в таке скрутне становище – немов між молотом і кувадлом: з одного боку – Бог, Який майже силою заволодів ним та примушує пророкувати; з іншого ж – народ та його володарі, які не бажають його слухати, висміюють та переслідують. Це найзворушливіші сторінки книги, звані також «Сповіддю Єремії» (Єр. 11:18-23; 12:1-6; 15:10-21; 17:14-18; 18:18-23; 20:7-18).
У Єремії знаходимо більше, ніж у будь-якого іншого пророка, історичних сторінок, що інформують нас про релігійне та політичне становище його часу; багато з них є твором його секретаря Варуха. Інші сторінки містять проповідь пророка.
У першій главі розповідається про покликання Єремії на пророка. На відміну від Ісаєвого, покликання Єремії, правдоподібно, не супроводжувалося видіннями. Крім цього, ці вірші наводять на думку, що це була не перша зустріч між Богом і пророком, – настільки природно та просто сором’язливий Єремія, несподівано отримавши доручення важкої місії, намагається ухилитися від неї, мотивуючи, що він ще майже хлопчина (йому було, либонь, трохи більше, ніж 20 років) і не має ораторського хисту. Але його доля вже вирішена: «Ти підеш до всіх, – відповідає Господь, – Не лякайсь перед ними, бо Я буду з тобою». Такі абсолютно невимушені «розмови» з Богом, Який завжди був близький до Єремії навіть у важких обставинах, – це одна з найбільш вражаючих характеристик пророка.
Глави 2-6, що походять, мабуть, із перших років його діяльности, містять у собі картання за корупцію та провіщають кару Єрусалимові і всьому царству Юди.
У главах 7-11 Єремія виступає проти поверховости релігійного життя, яке звелося до простих церемоній, що насправді не мали жодного впливу на життя та поведінку населення.
У 7-ій главі міститься славна промова в храмі, що мала б бути пов’язана із 26-ою главою. У цій промові пророк розвіює облудну надію, яку євреї покладали на Божий дім. Вони гадали, що Йгвг не міг допустити знищення Свого храму та Свого міста, щоб не показатися слабшим від богів ворогів Ізраїля. А рятуючи Свою оселю, Він врятував би водночас і ізраїльтян, незалежно від їхньої поведінки. Єремія спростовує від Божого імени цю фальшиву певність, яка зводить храм до «вертепу розбійників», тобто пристановища, куди повертаються злочинці після своїх злочинів як до безпечного місця. Бог щодо цього має зовсім іншу думку.
Щоб утвердити Свою велич, Він не має потреби ні в храмі, ані в будь-чому іншому. Його стародавню оселю в Шіло знищено: тієї самої долі зазнає і Єрусалим. Не існує ніяких фетишів, на які можна було б покластися, щоб осягнути спасіння; його осягають лише послухом і виконуванням Божого слова.
Глави 12-20 – це найбільш вражаючі сторінки Єремії; у них міститься «сповідь» пророка, скарга на провини Ізраїля, заступницькі молитви за нього та роздуми про гончаря (Єр. 18:1-12) і про розбитий глечик (Єр. 19:1-15).
У главах 21-23 зібрано деякі перестороги та провіщення, адресовані до царів Юди; маючи бути справжніми пастирями для Ізраїля, вони були наймитами, не гідними свого уряду. Однак настане час, коли Бог пошле Своєму народові правдивого пастиря з потомства Давида (Єр. 23:5-6). Це один із уривків, в яких Єремія ніби лише мимохідь згадує про особу Месії (другий уривок – це Єр. 33:14-18). Решта 23-ої глави (9-40 вв.) – це довга філіпіка проти фальшивих пророків.
У 25-ій главі знаходимо пророцтво про тривалість заслання: 70 років – це кругле число, що символізує довгий, але обмежений період часу; ті, що підуть на заслання, уже не повернуться на батьківщину, повернуться лише їхні нащадки. Тому Єремія пише до вигнанців (Єр. 29), вивезених у 597-му р., щоб вони не впадали в ілюзії, сподіваючись на швидке повернення, але щоб якнайкраще влаштовувалися, будували собі доми, засновували сім’ї, трималися разом і не розпорошувалися, аби поганське населення не поглинуло їх і вони не розчинилися в ньому. Бог лиш покарав Свій народ, а не відкинув його. У главах 26-29 розповідається про переслідування, якого Єремія зазнав від фальшивих пророків, котрі як на батьківщині, так і на вигнанні дурили народ, провіщаючи близьку перемогу над Вавилоном та повернення на батьківщину.
У главах 30-33 зібрано велику частину месіянських пророцтв Єремії; після звіщення стількох катастроф він провіщає також повернення євреїв на вітцівську землю і, спрямовуючи свій погляд понад цей історичних факт, провіщає також остаточне відновлення людства, нову угоду, новий союз (Єр. 31:31-34). Дивлячись у майбутнє, Ісая зосереджував всю свою увагу на особі Месії; Єремія, натомість, споглядає передовсім результати месіянської епохи, ті нові стосунки, які встановляться між Богом і людиною.
Єремія не цікавиться Давидовою династією: її було засуджено на заслання. Повернення до союзу, що його започаткував Йосія, було чимось подібним на сон. Але все ж таки Бог – вірний та милосердний. Обітниця спасіння залишається незмінною, вона лише буде здійснена в новий спосіб. Єремія подумки повертається до Сінайської угоди, і перед його очима постає новий закон, який більше не буде вигравіюваний на кам’яних таблицях, а буде закарбований у серці. Ця нова угода не полягатиме в новому кодексі, що займе місце Сінайського, а буде передусім зміною нутра людини, що зітре її гріхи та доведе її до пізнання Бога не так розумом, як радше серцем, тобто доведе її до глибокої любови, що буде справжньою відповіддю на ту вічну любов, якою Бог любив і любить Свій народ (Єр. 31:3; пор. 32:37-41, прекрасне пояснення до 31:31-34).
Провіщення нового союзу – це одна з вершин старозаповітної думки; історія спасіння тут пришвидшує свій крок на шляху до Христа. Тут немає розриву з минулим; есхатологічне спасіння далі провіщається як союз, тобто як розвиток і перевищення тієї дійсности, в якій Ізраїль отримав свій перший досвід спасіння: теперішнє, минуле і майбутнє перебувають у тісному зв’язку та взаємно одне одного прояснюють.
Глави 34-35 становлять диптих, в якому порівняно невірність Ізраїля союзові з Богом та вірність своїм традиціям рехавів; ці глави мають значно меншу вагу.
Глави 36-44 – переважно історичного характеру; у них йдеться про бурхливі взаємини між Єремією та царями Юди: Єгоякимом (609-598 рр.), сином-виродком Йосії та батьком вигнаного царя; Єгояхіном, який царював лише три місяці; і, врешті, із нещасним Седекією (597-586 рр.). Далі описано останні події з життя пророка після знищення Єрусалиму. У главах 46-51 зібрано пророцтва проти поганських народів. Остання глава (Єр. 52) – це історичний додаток (у якому майже цілком продубльовано 2 Цар. 24-25), долучений до книги Єремії, щоб показати, як точно сповнилися слова пророка про крах Єрусалиму, храму та царя Седекії.
Усвідомлення власної слабкости та живе відчуття близькости Бога, Який повсякчасно підтримував пророка, спонукали Єремію акцентувати всю увагу на тій внутрішній та особистій «релігії серця», яка притаманна всій його проповіді: Бог вимагає від людини не що інше, як тільки її «серце» (Єр. 24:7), і Його спасительна дія полягатиме у своїй суті в перетворенні за допомогою благодаті людського серця, себто її нутра. Єремія не намагається скасувати закон чи богослужіння (пор. Єр. 33:18), він проповідує таку релігію, в якій дотримування закону та звершування богослужб було б висловленням нових інтимних взаємин між Богом і людиною, що базуються на любові та довірі.
Плач
Це п’ять елегій, які виливають почуття євреїв перед лицем національної катастрофи, зокрема знищення Єрусалиму та депортації, їх помилково приписують Єремії, хоч насправді вони належать різним анонімним авторам.
Це був перший болючий іспит сумління на вид катастрофи: її зумовив сам Йгвг через невірність Свого народу (2-га елегія). Коли ж Ізраїль зрозумів свою історію, зродилися довіра та надія, висловлені тепер з небувалою яскравістю в молитві: «Приверни нас до Себе, о Господи, і вернемось ми» (5-та елегія, в. 21).
Після Плачу в Біблії вміщено один твір, що дійшов до нас під іменем Варуха, секретаря Єремії, з однією сторінкою, приписаною самому Єремії. Насправді ж цей твір написано в елліністичну епоху, тобто через декілька століть після Варуха (див. нижче, у 15-ій главі).