Почуття страху може супроводжувати не тільки тих, кому доручено виняткову особисту пророчу місію, а й «звичайних вірних», які мусили повністю довіритися Богові, дозволивши Йому вести себе життєвими дорогами, деколи незбагненними для людської логіки. Бачимо це часто під час мандрівки ізраїльського народу до Обіцяної землі. Мойсей мусив запевняти народ: «А Господь, Він Той, що піде перед тобою, не опустить тебе й не покине тебе, не бійся й не лякайся» (Втор. 31:8). Так само й Давид, готуючи свого сина Соломона до майбутнього завдання побудови святині, заспокоює його: «Будь сильний і будь відважний, і роби, не бійся та не лякайся, бо Господь Бог, Бог мій, з тобою, Він не покине тебе й не позоставить тебе аж до закінчення всієї праці роботи Господнього дому…» (1 Хр. 28:20).
Нашу особливу увагу хочемо, однак, зосередити на проблемі страху людини, покликаної до особливої місії – посланої з Божою звісткою до непоступливого народу. Пророк Єремія почув Божий наказ: «А ти підпережеш стегна свої та й устанеш, і будеш говорити їм усе, що Я накажу тобі; не бійся перед ними, щоб Я не злякав тебе перед ними!» (Єр. 1:17). Останні слова – «перед ними» – можна також перекласти як «перед їхніми лицями». Застереження від страху перед виглядом облич слухачів почує також інший пророк, бо можна легко знеохотитися, спостерігаючи за знущальними гримасами, ненависними поглядами, а особливо за кам’яною байдужістю до переказуваних Божих слів (хтось зауважив, що в людей ніколи не буває такого безнадійного виразу обличчя, як під час проповіді!). А втім, він усе одно має проповідувати й проповідувати, незалежно від того, чи його слова приймуть, чи ні, бо навіть недоброзичливі слухачі знатимуть, що серед них є пророк, а отже, відповідатимуть за відкинення пророчих слів.
«А вони чи послухаються, чи занехають, бо вони дім ворохобний, то пізнають, що пророк був серед них. А ти, сину людський, не бійся їх, і не бійся їхніх слів, хоч вони для тебе будяччя та тернина, і ти сидиш між скорпіонами. Слів їхніх не бійся, а їхнього вигляду не лякайся, бо вони дім ворохобний.» (Єз. 2:5-6). «Ось Я зробив твоє обличчя твердим проти їхнього обличчя, і чоло твоє твердим проти лоба їхнього. Як той діямант, твердішим від скелі, зробив Я чоло твоє, не бійся їх, і не лякайся перед ними, бо вони дім ворохобности!» (Єз. 3:8-9).
Проповідувати перед слухачами з «твердими лобами» нелегко. Щоб пророк міг успішно чинити це, Бог мусить зміцнити його, тобто сам пророк теж мусить мати «тверде чоло».
А деколи також сам зміст проповідуваного такий жахливий, що пророк не може витримати його тягаря, навіть тоді – як це буде в ситуації, що її обговорюємо, – коли він стосується події, на яку і пророк, і його народ по-справжньому чекали, тобто падіння ворожого Вавилона (тому дехто вважає вияви пророчого жаху іронією, хоча образ різанини може жахати також і тоді, коли стосується ворога). Слова, які наведемо, записані в Книзі Ісаї, але опис падіння Вавилона підказує, що цитований уривок походить з пізнішого часу, ніж час життя цього пророка – автора першої частини книги, названої його іменем, котрий жив за двісті років до подій, про які розповідаємо.
«Видіння грізне мені явлене: Грабує грабіжник, пустошник пустошить. Прийди, о Еламе, Мадай обложи, усяким зідханням зробив Я кінець. Тому то наповнилися мої стегна тремтінням, і болі схопили мене, немов породільні ті болі. Я скривився від того, що чув, я від баченого перестрашивсь. Забилося серце моє, тремтіння напало мене несподівано; вечір розкоші моєї змінився мені на страхіття.» (Іс. 21:2-4).
Переляк пророка, викликаний жахливим видінням, можна порівняти зі страхом жінки, що народжує, адже це типовий образ реакції на велику небезпеку, від якої неможливо втекти (скажемо про це більше в наступній частині роздумів). Образ пологів особливо промовистий, адже породілля здебільшого дуже видимо проявляє свій страх і біль. Пророк теж усім своїм єством виявляє жах, який відчуває та який немовби повністю вийшов з-під контролю і заволодів його тілом.
Проте трапляється, що навіть той, хто проповідує гарні звістки, стикається зі страхом, не знаючи, як сприймуть його слова. Ба більше, радісна для слухачів звістка може виявитися небезпечною для проповідника, якщо про неї довідаються вороги цієї спільноти. У тексті пророка Ісаї, який наведемо далі, той, хто передає Божі звістки, доволі нетиповий, бо це той, хто несе «благу вістку Єрусалиму», тобто сам Єрусалим, який повідомляє іншим юдейським містам про близьке закінчення часу вигнання, перемогу Бога, Його повернення до святого міста (про це ідеться в першому розділі так званої Книги втіхи Ізраїля, написаної за часів вавилонського вигнання).
«На гору високу зберися собі, благовіснику Сіону, свого голоса сильно підвищ, благовіснику Єрусалиму! Підвищ, не лякайся, скажи містам Юди: Ось Бог ваш! Ось прийде Господь, Бог, як сильний, і буде рамено Його панувати для Нього! Ось із Ним нагорода Його, а перед обличчям Його відплата Його» (Іс. 40:9-10). Єрусалим, усвідомлюючи, що спасіння вже близько, не повинен приховувати цієї радісної звістки, а навпаки – має поширювати її, не боячись реакції вавилонських загарбників, так, щоб її почули й інші міста.
Святе Письмо розповідає нам також про пророка, який опинився в особливій ситуації: так сильно не хотів проповідувати довіреної йому вістки, що дослівно втікав від своєї місії. Це пророк Йона. Він мав піти до Ніневії – ворожого міста, що було символом жорстокости під час воєнних сутичок, – щоб виголосити одну з найкоротших проповідей в історії: «Ще сорок день, і Ніневія буде зруйнована!». Читач цієї книги найчастіше думає, що Йона боїться жорстокої помсти ніневійців, їхньої кари за те, що пророкує зруйнування міста, і тому втікає… Однак якщо глибше вникнемо в зміст тексту, то відкриємо для себе зовсім інший його сенс. Йона боїться, що ніневійці зрозуміють те, що він уже відчуває: якщо хтось хоче зруйнувати місто, то не відправляє посланця з попередженням. А раз Бог послав Йону до цього міста з пророцтвом близької кари, то це означає, що Він прагне дати їм час на навернення, щоб Ніневія вціліла. Оті сорок днів – це шанс для ніневійців, і вони це чудово розуміють… А от пророк не хоче цього. Йона прагне, щоб Ніневію було покарано, зруйновано, бо, на його думку, вона цілком заслужила цього. Пророк не боїться жорстокости людей, а втікає від… Божого милосердя. Сам зізнається в цьому наприкінці: «О Господи, чи ж не це моє слово, поки я ще був на своїй землі? Тому я перед тим утік до Таршішу, бо я знав, що Ти Бог милостивий та милосердий» (Йона 4:2).
Йона згадує про свою втечу до Таршіша, яку здійснив, бо хотів віддалитися в протилежному від Ніневії напрямку, щоб не виконувати своєї місії. Однак Бог зруйнував його плани, пославши раптову бурю, а коли моряки дізналися, що це він є причиною того, що стихія розбушувалася, Йона спокійно сказав їм: «Я – єврей, і боюся я Господа, Небесного Бога, що вчинив море та суходіл» (Йона 1:9). Дослівно єврейський текст треба було б перекласти так: «Боюся Господа, Бога неба». Дехто з коментаторів наголошує на двозначності зізнання Йони, який боїться Господа, бо шанує Його, але водночас боїться Його волі, бо не поділяє милосердя щодо Ніневії. Коли буря вщухла, а море заспокоїлося, моряки «налякалися ці люди Господа великим страхом, і приносили Господеві жертви, і складали обітниці» (Йона 1:16). А отже, у підсумку найчистіший страх перед Богом виявляють моряки-язичники, які досі вірили в різних богів і, найімовірніше, не були зразком усіляких чеснот. Ось такими є парадокси Книги Йони, яка хоче вилікувати читача від упереджень і схематичного мислення.