«Ми постійно перебуваємо між двома полюсами, що їх визначають перша і друга Божі заповіді. Адже вони вказують напрям і водночас ніби є гальмом, який береже нас від того, щоб поклоніння Богові не набуло протилежного напрямку, щоб воно не перетворилося в бажання використовувати Бога задля власних цілей, зробити з Нього інструмент для досягнення своїх цілей, а Церкву і релігію втягнути в нешляхетні справи, пов’язані з жадобою, сластолюбством чи прагненням до успіху», – роздумує о. Роберт Скшипчак.
Марта Бжезінська: Футболісти роблять знак хреста перед кожним важливим матчем або після гола. Чи це погано, коли хтось виставляє напоказ свою віру?
о. Роберт Скшипчак: У принципі, не повинно бути нічого поганого у виконанні релігійних жестів, також тоді, коли це відбувається в публічних місцях. Це пов’язане з першою Божою заповіддю, тобто визнаванням Бога як джерела життя та прийняття усього, що ми бачимо в житті, як дару. Це пов’язане з почитанням, вираженням нашої вдячности.
А коли починає відбуватися щось, що повинне нас непокоїти?
Небезпека може чигати в тому, про що говорить друга Божа заповідь: «Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно». Тобто не втягуватимеш Бога до своїх егоїстичних дріб’язкових цілей. Ми ніби перебуваємо між двома полюсами, які визначають перша і друга Божі заповіді.
Тобто коли футболіст виходить на футбольне поле і робить знак хреста…?
Я думаю, до цього треба ставитися як до спонтанного виразу внутрішніх переконань. Це так само, коли ми робимо знак хреста перед споживанням їжі, чи коли відправляємо дітей до школи і робимо їм знак хреста на чолі. Ці жести можуть бути спонтанним виразом подяки, перед працею чи після неї, перед їжею чи важливою подією в нашому житті. Коли людина, яка має якийсь талант, наприклад, співак, футболіст чи боксер, робить знак хреста, то таким чином може прославляти Бога. Йоганн Себастьян Бах кожен свій твір завершував виразом «Deo gratias» у нотному записі. Можливо, такий самий мотив має і знак хреста після вдалого гола чи після завершеного раунду в боксі. Можливо, це вираз вдячности за талант чи можливість участи в такому спорті, стилі життя тощо.
То де проходить межа між побожністю і бажанням похвалитися своєю вірою?
Як я вже говорив, ми постійно перебуваємо між двома полюсами, що їх визначають перша і друга Божі заповіді. Адже вони вказують напрям і водночас ніби є гальмом, який береже нас від того, щоб воно не перетворилося в бажання використовувати Бога задля власних цілей, зробити з Нього інструмент для досягнення своїх цілей, а Церкву і релігію втягнути в нешляхетні справи, пов’язані з жадобою, сластолюбством чи прагненням до успіху. Ми, священики, часом із деякою недовірою ставимося до людей, які приходять зробити пожертву на Божественну літургію з «Богові відомим» наміром. У душпастиря тоді ніби запалюється червоне світло, і він почувається зобов’язаним перевірити цей намір. Щоб потім не виявилося, що він молиться за те, аби «сусіда шляк трафив».
Але релігійні жести, зроблені на публіці, можуть мати також позитивне значення.
Ми живемо в час, коли на нас мають великий вплив люди, який ми називаємо селебрітіс (знаменитості). Колись люди більше слухали авторитетів, а авторитет мусив заслужити на визнання та довіру. Сьогодні селебрітіс – це хтось, хто часом без найменших заслуг потрапляє на перші сторінки обкладинок журналів або виступає в теле-шоу. Молоді люди оточені плакатами співаків, футболістів, акторів, і жести на цих плакатах впливають на їхню уяву. Я пам’ятаю, як Роберто Баджіо не забив гола під час чемпіонату світу. Італійці програли, але не зважаючи на те, що вони були дуже розчаровані, хтось таки розсудливо промовив: «Богу дякувати, що Баджіо не забив того вирішального гола й італійці не стали чемпіонами світу. Бо тоді Баджіо публічно вихвалявся би своїми буддійськими переконаннями». Італійці зраділи, бо цілком правдоподібно, що їхню країну могла б накрити хвиля моди на буддизм. Якщо дивитися на справу позитивно, то публічне вираження своєї віри чи знак хреста, який роблять артисти, футболісти, визначні особи матимуть позитивний вплив на глядачів, які ними захоплюються. Така поведінка може додати відваги, бути своєрідним дороговказом. Я вже не говорю про інші жести, які явно свідчать про навернення особи чи прив’язаність до Христа. Наприклад, так в Італії поводиться Клаудія Колл, колишня зірка порнофільмів, яка сьогодні усю свою вроду та жіночність віддає свідченню того, як Христос вирвав її з пекла розпусти та з пащі комерції.
Колись я зустріла людей, які сприймали великий хрест на шиї чи перстень-вервицю, може, не стільки як щось погане, скільки як насильне нав’язування своєї релігії. Як тут знайти золоту середину?
Насамперед треба уникати невротичного безглуздя. Однією з форм такого безглуздя є т. зв. політична коректність, особливо сьогодні, коли щораз моднішим стає вимога зробити публічний простір суто світським. Хоча дуже часто люди, які це постулюють, навіть не знають, про що йдеться. Наведу приклад. Цього року на Єлисейських Полях у Парижі мої знайомі показали мені шопку, яку приготували до Різдва Христового. У Парижі вже віддавна ніхто не ставить шопок, бо відомо, що Франція – світська країна, вільна від релігійних символів. Врешті цього року хтось вперше дав дозвіл на те, щоб на Єлисейських Полях поставити велику шопку. Всі задумувалися, як назвати цю експозицію, щоб це не мало жодних асоціяцій з християнством та Різдвом Христовим. Тому кожне перебільшення шкідливе. Нездорова показовість, за якою не встигає навіть життя, може бути виразом фарисейства. Сьогодні модно носити вервицю, однак чимало артистів носять вервицю лише з естетичних міркувань. А з іншого боку, якщо вимагати від людей відмовитися від прив’язаности до релігійних символів – то це те саме, що вимагати відмовитися від визнавання своєї віри та вподобань. Ідучи за такою логікою, можна вимагати, щоб у публічному місці священик не носив ряси, віруюча особа – хрестик чи медальйон, а подружжям треба би заборонити виймати гаманець, де вони мають фото дружини чи чоловіка та дітей.