КРИЗА ВІРИ В СЕБЕ

З’ясуймо роль віри у свої можливості на прикладі тенісних турнірів. Найліпші гравці не завжди виграють. Виграють ті, які вірять у свої сили. Мало того, немає нічого дивного в тому, коли перевага хилиться то на бік одного, то на бік другого гравця. Один сет можна виграти 6:0, а в наступному втратити всі очки. Як дати собі раду і такими коливаннями щастя? Адже здається, що під час обох сетів усе було так само: ті самі гравці, здібності й досвід, той самий корт, погода, м’ячі, ракетки, вітер, публіка, а також сітка.

Мало того, така ситуація породжує вагання й нерішучість: як можна було від повної перемоги в першому сеті дійти до цілковитої поразки в другому? Так діється тому, що під час змагань віра у власні сили й можливості то приходить до нас, то покидає наше серце.

Чи ти віриш, що зможеш змінити найважливіші речі у своєму житті? Якщо ні, то инші не зроблять цього замість тебе. Вони спостерігатимуть за тобою, аби з’ясувати, якої ти думки про себе. Врешті-решт, саме ти є найліпшим джерелом інформації про себе. Твої ровесники помітять кожне твоє вагання й кожен твій сумнів.

Зрозумій, я не переконую тут, що слід поводитися зарозуміло й пихато. Зарозумілість – це страшна хвороба, що викликає огиду у всіх, окрім тієї особи, яка страждає на неї. Через гордовитість у нас також може виникнути чимало проблем. Мама маленького кита колись сказала своїй дитинці:

– Коли ти випливаєш на поверхню й починаєш надувати щоки, це означає, що тебе підстрілили гарпунники.

Не лише нам не подобаються зарозумілі, зухвалі люди, зі Святого Письма знаємо, що Бог теж засуджує таку поведінку. У багатьох біблійних оповідях зображено зарозумілих людей і описано, як Бог покарав їх за це. У Книзі приповістей читаємо, що найбільше Бог ненавидить три речі, й гордовитість є першою в цьому списку (див. Пр. 6:17). Тож зрозумій, що я не заохочую тебе плекати почуття власної важливости, не спонукаю бути незалежним і зухвалим. Не кажу навіть про почуття вартости. Тут зосереджуємо увагу на внутрішньому спокої, джерелом якого є впевненість, що ти – дитя Боже, яке, з Його допомогою, може впоратися з усім, що Він попросить зробити. Концентруємося на довірі, а отже, відкидаємо принизливу ненависть до себе, й на вірі у власну людяність, незважаючи на зневагу й біль, породжені тим, що оточення відкидає нас.

Дозволю собі підсумувати ці роздуми, навівши два приклади.

1) Те, про що ми щойно говорили, є лише тихим голосом, який промовляє всередині кожного з нас: “Ти – дурень. Ніхто тебе не любить, бо ти – невдаха. Ти псуєш усе, до чого торкнешся. Иншим усе вдається, а ти – дивак. Ніхто не зможе тебе полюбити. Навіть Богові байдуже до тебе”.

Хочу тобі сказати, що цей “внутрішній голос” – “неправдомовець і батько неправді” (Ів. 8:44). Він прагне тебе обдурити, знищити й принизити. А його найефективнішою зброєю проти нас є спровокувати внутрішню боротьбу, внаслідок якої виникне внутрішній конфлікт. Авраам Лінкольн колись сказав: “Не може встояти дім, який розбитий”.

Особливо ця правда виявляється у вигляді психічних хвороб. На жаль, багато людей підтримують диявола в його діяльності, спрямованій на те, щоб ослабити нас. Елеонора Рузвельт, свого часу перша леді Сполучених Штатів, сказала: “Ніхто не може пошити тебе в дурні без твого дозволу”, – і це правда. Дуже часто ми самі є найбільшими ворогами собі, коли йдеться про підрив віри в себе.

А тепер процитую свою книжку “Hide or seek” (“Ховатися чи шукати”), у котрій описав, якою нищівною є ненависть до себе. Я назвав це “вироком власного розуму”.

«Припустімо, що ти – дівчинка-підліток. Тебе звати Гелен Гайскул й тобі шістнадцять років. Правду кажучи, ти не красуня. Маєш товстенькі руки й не завжди тримаєш язика за зубами (що трохи турбує твоїх знайомих). Твої лоб і щоки спотворюють прищі, а вуха стирчать навіть тоді, коли старанно прикриєш їх волоссям. Ти часто думаєш про вади своєї зовнішности, запитуючи себе, чому Бог так занедбав тебе, забувши і те, і те…

Ти ніколи не була на справжньому побаченні, якщо не брати до уваги тієї катастрофи в лютому. Приятелька твоєї мами, пані Ноусґуд, домовилася для тебе про побачення наосліп, після якого, мабуть, настане кінець світу. Ти знала, що побачення наосліп дуже ризиковані, і була дуже схвильована, щоб думати розсудливо. Чарівний Чарлі приїхав, сподіваючись зустріти дівчину своєї мрії. Ти, безперечно, не була нею. Пам’ятаєш вираз розчарування на його обличчі, коли він зайшов до кімнати? Пам’ятаєш, як наступного дня він сказав Мері Лу, що твої зубні скоби більші за твої груди? Пам’ятаєш, як сказав, що в тебе в роті стільки містків, що йому мали б заплатити, аби він тебе поцілував? Це було жахливо! А коли ви були разом, він узагалі не говорив. Мовчав цілий вечір і відвіз тебе додому на дві години раніше. Мері Лу не могла дочекатися, щоб розповісти тобі, як сильно розчарований Чарлі. Ти оскаженіла. Перестріла його в коридорі й сказала йому, що, як на хлопця з головою у формі жарівки, він не надто тямущий. Та рана лише збільшилася. Ти зненавиділа всіх чоловіків, принаймні на пів року, й була переконана, що вони тебе більше ніколи не цікавитимуть.

Коли по обіді ти повернулася додому, відразу ж пішла до своєї кімнати. Зачинила двері й сіла на ліжко. Почала думати про ту несправедливість, яка панує у світі, а у твоїй пам’яті виринав кожен болісний момент. Видавалося, що ти звинувачуєш себе в нездатності сприймати представників людського виду, по суті, віддала себе за це під суд.

Прокурор стояв перед лавою присяжних і доводив, що ти – особа, яка не становить жодної цінності. Нагадав, що на вечірці з нагоди Дня святого Валентина в четвертому класі твоя вродлива двоюрідна сестра Ен отримала аж тридцять чотири сердечка-валентинки й дві коробки цукерок (більшість від закоханих до нестями хлопців), а ти лише три, дві – від подруг і одну – від дядька Альберта. Присяжні жалісливо похитали головами. А потім прокурор описав день, коли один хлопець із шостого класу їв морозиво разом з Беті Бріґден і, побачивши, що ти хочеш приєднатися до них, пригрозив, що “розтопче кожну ропуху”. Ти поводилася так, наче нічого не почула, але щойно зайшла в туалет, як гірко розридалася й проплакала там до кінця перерви.

– Пані й панове присяжні! – продовжував прокурор. – Усе це – неспростовні докази, про які нам розповіли ровесники Гелен. Усі учні середньої школи погоджуються з ними. У них немає підстав брехати. Їхня думка – це чиста правда. Ця нецікава дівчина не заслуговує на те, аби бути однією з нас! Вимагаю, щоб її визнали винною ще сьогодні!

Після цього встав адвокат, невеличкий чоловік, який заїкався. Він запросив кількох свідків з твого оточення, тата й маму, ну й, звичайно, дядька Альберта.

– Протестую, Високий суде! – вигукнув прокурор. – То члени родини. Їхню думку не можна враховувати. Вони лише спотворюють свідчення инших, до того ж їхні слова не можуть бути вірогідними.

– Протест приймається, – промовив суддя. А твій захисник, трохи збитий з пантелику, почав розповідати, який лад ти підтримуєш у своїй кімнаті, й наробив багато шуму навколо твоєї п’ятірки за контрольну з географії, яку ти писала місяць тому. Ти помітила, як голова лави присяжних позіхнув, усі решта теж явно нудьгували.

– От-т-же, п-пані й п-панове прис-с-с-яжні, п-прошу в-вас визн-н-н-ати цю моло-оду осо-о-обу н-н-н-невинною й з-з-зняти з н-неї всі зв-винувачення.

Присяжні покинули залу на тридцять сім секунд, щоб винести вирок. Ти глянула на них і впізнала кожного. Була серед них минулорічна королева краси, капітан футбольної команди, відмінники з найстарших класів і симпатичний син хірурга. Усі дивилися на тебе закам’янілими поглядами, а потім раптово вигукнули в один голос:

– ВИННА В ТИХ УЧИНКАХ, У ЯКИХ ЇЇ ЗВИНУВАЧЕНО, ВИСОКИЙ СУДЕ!

Тоді суддя прочитав вирок:

– Гелен Гайскул, лава присяжних, яка складається з твоїх ровесників, визнала, що ти не гідна бути прийнятою до спільноти представників людського виду. Тебе засуджено на довічну самотність. Найвірогідніше, що ти зіпсуєш усе, за що візьмешся. Над твоєю могилою не заплаче жоден друг. Про заміжжя можеш навіть не думати, у твоєму домі ніколи не лунатимуть дитячі голоси. Ти – невдаха, Гелен. Твоїм батькам постійно буде соромно за тебе, і ти до кінця свого життя висітимеш на них зайвим тягарем. Справу закрито.

Сон розвіявся, але вирок лави присяжних відображав те, що було насправді. Твої батьки думали-гадали, чому впродовж кількох останніх тижнів ти була така дратівлива й люта. Вони ніколи не дізнаються – а ти їм ніколи не скажеш про це, – що тебе вигнали зі світу Гарних Людей.

Попередній запис

ТОЙ НЕПЕРЕБОРНИЙ ПОТЯГ

Наступний запис

КРИЗА ВІРИ В СЕБЕ (ЗАКІНЧЕННЯ)