- У нашому народженні беруть участь три особи: батько, мати і Бог.
Єва, після вигнання з Едему, коли народжує сина Каїна, не може стриматися і висловлює свій подив: «Набула чоловіка від Господа» (Бут. 4:1). Дослівний переклад звучить: «Я мала чоловіка з Господом». Єва помітила, що Бог пов’язаний з цим актом прокреації, притаманним людям. Однак вона не хоче бачити в народженні сина суто біологічний факт. Єва переконана в тому, що прихід на світ дитини відбувається за «співучасті» Бога.
Оскільки сина вона отримала від Бога, то не може володіти ним ніби річчю, мати над ним цілковиту владу. Вона дивується, а насамперед поважає таємницю, приховану в цій природній події.
Шанувати батьків – означає усвідомлювати, що дарування життя є Божим ділом. Ми повинні шанувати батьків не лише тому, що вони старі, слабкі й залежні від інших, а й тому, що даючи нам життя, вони здійснили Божий чин (незалежно, усвідомлювали вони це чи ні).
«Шанувати» – означає помічати, що батьки мають фундаментальне значення для нас і нашого життя. Це випливає з того факту, що батьки дали нам життя як співпрацівники Бога.
- Паоло де Бенедеті, італійський бібліст та великий знавець юдаїзму, написав гарні слова, які хочу запропонувати вашій увазі: «З нагоди різних урочистих подій, таких як Пасха або об’явлення Божої єдности, Біблія нагадує: “Навчиш цьому свого сина”. Промовляючи з палаючого куща, Бог говорить Мойсеєві: “Я Бог батька твого, Бог Авраама, Бог Ісака й Бог Якова!”» (Вих. 3:6). Цей вираз з’являється багато разів. Бог жертвує Себе людям через їхніх батьків, Бог є тим, про кого батько розповідає своєму синові. Це справжній зв’язок між святими законами та батьками.
Однак про Бога не лише говорять. Також там, де батько не говорить про Бога і не поважає свого батьківства, Бог уділяє батькам Свій атрибут творця і через них творить нову людину і поєднує її зі Своєю волею. Таким чином життя і Бог ідуть спільно, передаються через неперервний ланцюг батьків і матерів, через тяглість історії. Мірою тієї історії, яку було дано нам безпосередньо пізнати (тобто переживати її та згадувати), є ніщо інше, як час нашого батька і нашої матері. Тільки це є нашим минулим»[1].
- І знову Паоло де Бенедеті: «З людської точки зору досвід батьківства та материнства є винятково багатим та складним для дослідження. Звісно, це правда, що існує батьківство та материнство, яке люди часто переживають як звичайний акт прокреації. Однак у момент народження дитини вивільняються величезні поклади почуття. І якщо хтось у дорослому віці, уже сам будучи батьком чи матір’ю і маючи власних дітей, оглядається назад і задумується над тим всім, що його батьки зробили для нього, то, можливо, зрозуміє, наскільки великою є ця людська інвестиція. Адже вона охоплює все: від зачаття до народження, від дитинства до молодости, і аж до моменту, коли дитина стає дорослою і незалежною»[2].
- Заповідь виражена в беззаперечній формі, а її виконання не зумовлюється тим, ким є або як поводяться батько і мати. Я хочу сказати, що заповідь наказує шанувати батьків не тоді, коли вони на це заслуговують і гідно виконали свої обов’язки. Ти повинен їх «шанувати» – і все.
Зрештою, і в заповіді, сформульованій у Книзі Левіт (19:18): «Любитимеш ближнього свого як себе самого», йдеться про любов, яка не залежить від поведінки ближнього. Мусиш любити ближнього, навіть якщо він на це не заслуговує, навіть тоді, коли він антипатичний, погано до тебе ставиться, вороже налаштований.
- У певний момент життя відбувається ніби заміна ролей. Батьки знову стають дітьми, а діти стають батьками і матерями своїх «старих». Я хочу сказати, що в старості, особливо у випадку хвороби, ослаблення, батьки, які забезпечували захист та турботу дітям, тепер самі потребують цього захисту, допомоги та турботи. Старим батькам потрібно, щоб діти опікувалися ними і турбувалися про них. А діти, які, цілком можливо, вже самі стали батьками і матерями, покликані виконувати батьківські та материнські обов’язки і щодо своїх батьків, забезпечуючи їм турботу та захист, даючи їм відчуття безпеки, оберігаючи їхнє «слабке» життя.
- Коли йдеться про батьків, треба пам’ятати про принцип взаємности, який можна сформулювати і негативно («не поводься з іншим так, як не хочеш, щоб поводилися з тобою»), і позитивно («поводься з іншими так, як хочеш, щоб поводилися з тобою»). Тобто, іншими словами, не давайте відчути батькам те, чого в старості не хочете зазнати від своїх дітей. Поводься з батьками делікатно, з такою повагою і шляхетністю, яких хотіли б відчути з боку власних дітей.
Колись як сувору пересторогу переповідали таку «особливу» історію. Хлопець бачить свого батька, який долотом починає робити заглиблення в шматку дерева. Запитує його: «Татку, що ти робиш?» У відповідь чує: «Роблю дерев’яну миску для діда. У нього трясуться руки, він неуважний і б’є порцеляновий посуд, а він дуже дорогий». Хлопець з дитячою безпосередністю каже: «Татку, то ти зроби міцну миску, щоб вона довго прослужила. То і ти з неї їстимеш, як зістарієшся».
- Не можна применшувати ваги заповіді і послаблювати її вплив, адже в сучасному суспільстві, принаймні коли йдеться про розвинені країни, вже існує система опіки над людьми похилого віку, яка забезпечує їм достатній догляд та самостійність. Таким чином виконання обов’язків дітей щодо батьків значно спрощується.
Це правда, але лише тоді, коли ми говоримо про цю заповідь у матеріяльному аспекті. Однак якщо ми зосередимося на її духовному вимірі, то помітимо, що йдеться про обов’язок присутности («бути поруч»), а не лише про виконання визначених дій та вчинків.
Паоло Рікка слушно завважує: «Ця заповідь закликає уникати ситуації, коли довкола старшої особи утворюється пустеля, навіть якщо в ній є всі можливі зручності. Ніщо і ніхто не може замінити присутність дітей в осені батьківського життя».
- Пошана, що належить батькам, має бути цілком безкорислива. Вона не може бути спотворена жодними роздумами про зиск чи економічну вигоду.
Якщо оточувати батьків турботою з огляду на їхню пенсію («зайва копійка не зашкодить у сімейному бюджеті» – як говорить дехто) чи заощадження в банку, то це непрощенне лицемірство. Так само соромно опікуватися батьками лише тому, що вони займуться внуками, коли ви поїдете у відпустку або відпочиватимете з друзями. «Старі» відчувають «повагу» лише з огляду на довірені їм завдання, однак їм видається, що діти люблять їх безкорисливо і щиро.
- Якби можна було провести опитування, то виявилося б, що існує дуже багато (я також належу до цієї групи) «розкаяних», тобто осіб, які мають дуже болісні, але спізнілі докори сумління через те, що не дали уже покійним батькам того, що належало і чого вони очікували (хоча ніколи про це не говорили; та часом саме мовчання є німим докором): уваги, турботи, а насамперед часу.
У таких випадках особливо треба наголосити на тому, що ліпше було б відчувати ці докори… раніше.
Не досить плакати над могилою батьків, треба старатися, щоб вони не проливали сліз через те, що ми не приділяємо їм достатньо уваги, занедбуємо їх або неналежно з ними поводимося.
Якщо правда, що Господь – як сказано в Псалмі (56:9) – зберігає бурдюк, до якого збирає сльози, пролиті людьми, то варто боятися, що той бурдюк стане для нас звинуваченням, бо ми також причинилися до його наповнення.
[1] Сіò che tarda avverrà, Qiqajon, Comunita di Bose, Magnano 1992, c. 33-34. Цілий розділ «Зв’язок святости з тим, хто покликав нас до життя» особливо глибокий та спонукає до роздумів.
[2] Paolo Ricca, Le Dieci parole di Dio, Morcelliana, Brescia 1998, c. 109-110.