КІНЕЦЬ ПІВНІЧНОГО ЦАРСТВА ІЗРАЇЛЯ – Частина 2

Коли асирійські орди знову відходять з Палестини, вони залишають Ізраїля смертельно пораненого, кинутого на землю, обезлюдненого депортаціями, і розбитого, аж до маленького краєчка Північного Царства. За винятком Самарії всі міста анексовано, країну поділено на провінції, в яких асирійські правителі та урядовці правлять твердою рукою. Від Ізраїля залишилася лише карликова держава, маленька цятка на карті: гори Ефраїм із резиденцією Самарія. Там живе цар Осія.

Малюнок 31. Тіглатпілесар III (з луком та мечем) облягає твердиню. Тарани руйнують стіни, на задньому тлі – посаджені на палі.

Тим часом Південне Царство Юда чужоземне правління обминуло – поки що. Однак воно мусить сплачувати данину Тіглатпілесарові III.

Асирійський воєнний колос залізною рукою утримував Родючий Півмісяць, від берегів Перської затоки, від гірських хребтів Персії аж до Малої Азії, від рівнин Межиріччя, через Ливан та Антиливан, аж до Палестини. Не підкорено лише розташовану глибоко на південному заході резиденцію Самарію площею сім з половиною гектарів з кількома квадратними кілометрами пшеничних та ячмінних полів за нею.

З цього краю вона кидає до ніг Ашшуру рукавичку виклику!

Після смерти Тіглатпілесара III цар Осія веде таємні переговори з Єгиптом. Він відмовляється платити асирійцям щорічну данину. Салманассар V[1], наступник Тіглатпілесара III, відразу завдає удару у відповідь. “Та асирійський цар знайшов в Осії змову, що він посилав послів до Со[2], єгипетського царя, та не приносив асирійському цареві данини, як рік-у-рік те робив був. І замкнув його асирійський цар, і зв’язав його в в’язничому домі” (2 Царів 17:4). Для організації цієї ненависної системи терору належалася – вже тоді – розгалужена мережа донощиків та шпигунів.

Разом із Самарією останній залишок Північного Царства Ізраїля зазнає долі Дамаску: “Дев’ятого року Осії асирійський цар здобув Самарію, та й вигнав Ізраїля до Асирії…” (2 Царів 17:6).

Три роки ця маленька гірська твердиня із відвагою лева протистояла потузі гнобителів (див. 2 Царів 17:5).

Клинописні тексти розповідають, що Салманассар V під час облоги Самарії несподівано помер. Однак його наступник, Сарґон II[3], продовжив війну. “У перший рік мого правління, – вихваляють хроніки Сарґона, – обліг та здобув я Самарію… 27 290 людей, які там мешкали, вивів я”.

* * *

Відкриття написів Сарґона більш, ніж сто років тому, подібне до романтичної історії з казкової країни халіфів. Тим не менше воно стало важливим пунктом для історичних наук. Бо із ним настала година народження асирології, поважні відкриття якої підтвердили справді історичний зміст багатьох біблійних розповідей.

Ще не було винайдено автомобіль, ще не було відоме електричне освітлення, на піщаних просторах на Тигрі ще не височіли металеві конструкції бурових вишок, а Мосул являв собою яскравий, мерехтливий образ міста, наче із “Тисяча і однієї ночі”. Не бракувало тут ні базарів, ні гаремів, ані навіть живого халіфа. Це був 1840 р., однак здавалось, ніби це все ще античний Давній Схід.

Гарячим подихом лежить над містом з його граційними білими мінаретами та вузькими брудними глинобитними вулицями літо. Для європейця ця спека є нестерпною. Поль-Еміль Ботта, новий французький агент у консуляті, уникає цієї розпаленої печі так часто, як лише може, щоб на прогулянці верхи вздовж Тигру вхопити трохи свіжого повітря. Та незабаром його ще більше починають приваблювати деякі пустельні пагорби на протилежному березі Тигру, хоча із роботою агента консуляту це й немає нічого спільного. Однак мосьє Ботта освічений чоловік. Він уважно стежив за суперечками вчених, які точилися навколо однієї біблійної назви – Ніневія. Ніхто не міг точно сказати, де могло бути розташованим це місто в давні часи. Теорія заперечувала теорію. Одна з них вказувала на район Мосулу. При прогулянках серед коричнево-жовтих піщаних горбів Ботта знову й знову натрапляє на шматки цегли. Це лише непоказні, нічого не означаючі уламки. Та все-таки він згадує їх в одному з листів до Парижу. У відповідь приходить лист від мосьє Мол, секретаря – “Товариства Азії”. Він заохочує його дещо ґрунтовніше прозондувати цю територію.

Ботта на власні кошти наймає групу місцевих мешканців. У типових круглих човнах, які є у вжитку на Тигрі, пливуть вони на инший бік до пагорбів, щоб там копати.

Однак цій першій спробі європейця докопатися до прадавньої Ціновії і вирвати в неї її таємниці не судилося увінчатися успіхом. Ботта наказує зняти ґрунт із кількох схилів. У старанній праці швидко пролітає кілька тижнів. Однак здобичи немає. Ботта гадає, що його кошти пропали намарно і, розчарований, перериває цю приватну експедицію, розпочату з таким ентузіязмом.

Можливо, він назавжди полишив би подальші дослідження на цій території, та до нього одного разу доходить чутка, яка дає йому новий імпульс – ніби у віддаленому на 11 км на північ селі Хорсабаді араби при польових роботах знайшли великі колони!

У перших днях березня 1842 р. Ботта з робітниками вже на місці. Робота з кайлами починається. Вже в той же день вони наштовхуються на мури, на стіни, якоїсь очевидно, великої будівлі.

Малюнок 32. Пагорби з руїнами резиденцій асирійських правителів на Тигрі.

Ботта безмежно щасливий, хоч він у той момент ще не підозрює, що зробив наукове відкриття найвищого рангу. Ці мури були частиною першого велетенського асирійського палацу, який після тисячолітнього сну знову мав прокинутися. Це була година народження асирології. І перше, що сталося в цій науці – це, як ми зараз побачимо, помилка.

У цьому випадку французька наука знову довела силу свого інстинкту. Академії Писемности, яку Ботта відразу поставив до відома, вдається добитися, щоб уряд негайно виділив кошти для розкопок. І хоча спершу це зовсім невеликі фонди, однак золотий франк на Сході щось та й значив. Султан надає бажаний дозвіл на розкопки.

Труднощі, з якими сам Ботта зіткнувся на місці з боку місцевих властей у Мосулі, неймовірні та каверзні. То їх розкопки називають копанням військових окопів, то в примітивному таборі учасників експедиції вбачають бівак. Великі розкопки явно намагаються всіма способами зупинити. Ботта неодноразово змушений посилати прохання про допомогу до Парижу, щоб втрутилася французька дипломатія.

Та попри все з пісків Хорсабаду добувають потужні частини палацового комплексу.


[1] 727-722 рр. до Р. Х.

[2] Со, єгипетською Севе, – верховний головнокомандувач Єгипту, відомий серед асирійців під ім’ям “Сіб’е”.

[3] 721-705 рр. до Р. Х.

Попередній запис

КІНЕЦЬ ПІВНІЧНОГО ЦАРСТВА ІЗРАЇЛЯ – Частина 1

Наступний запис

КІНЕЦЬ ПІВНІЧНОГО ЦАРСТВА ІЗРАЇЛЯ – Частина 3