Сили, що існують в іншому вимірі, часто намагаються ставити тебе в такі умови й перед такими обставинами, щоби загартовувати твій характер. Я з дитинства боялася всього того, що пов’язано з небіжчиками й похоронами.
Коли мені було чотири роки, старший брат мого друзяки замітив, що ми нудимося на сходах, і запропонував погратися в капітанів. Він підвів нас до дверей сусідки, взяв якусь дерев’яну конструкцію, що її було привалено до стіни, перевернув та встановив її так, аби вона перетворилася на човна. Потім туди залізли ми і натхненно гралися в капітанів, розгойдуючи човна і приборкуючи шторм, допоки не відкрилися двері ліфта й звідти не вийшла сусідка з жалобним вінком. Звичайно, що вона нас помітила, звичайно, що заволала, бо не часто бачиш жахливих дітей, що розгойдуються на кришці труни прямо під дверима твоєї квартири, де лежить і чекає на свій останній путь твій померлий чоловік.
З огляду на наше малолітство, лекцію про те, що недоречно перетворювати кришку труни на човна й гойдатися знічев’я, яку чесно відчитали нам перелякані мами, я запам’ятала погано, у свідомості залишилася сусідка, що тримає в руках дивного вінка й кричить так, наче побачила не дітей, а бісів. Але факт залишається фактом – я гойдалася в кришці від чужої труни, власне, гойдатися в кришці від своєї труни – значно проблематичніше…
* * *
У нашому дворі часто відбувалися похорони, зі своїми традиціями й звичаями. Одного разу я повернулася додому з музичної школи та із задоволенням помітила, що мама й бабуся їдять принесені мною цукерки, що були красиво розкладені по вазочках. Цукерки були відбірні – «Білочка», «Наша марка», «Золотий фазан», «Нива». У нас не так часто куплялися такі дорогі цукерки. Мама саме пила чай із «Золотим фазаном», як бабуся вирішила запитати в тата, де він купив такі дорогі цукерки і з яких див так багато. Я зауважила, що цукерки принесла я. І на питання, де я взяла такі смаколики, зізналася, що підібрала у дворі, бо ними «засолоджували останню путь дяді Борі». Мама стрімко побігла до ванної кімнати, бабуся окупувала рукомийник. Тато намагався мені пояснити, що не можна забирати в небіжчика останнє солодке. На це я відповіла, що цікавилася даним питанням і мене запевнили, що дяді Борі цукерки більше не згодяться, та й за життя він не дуже багато такого їв, бо «був діабетиком». З ванної кімнати з’явилася мама, вона витирала рота рушником, замахнулася, було, на мене, а потім облишила в спокої, сиділа, рюмсала, примовляла: «Як можна до такого було додуматися?! Притягнути додому похоронні цукерки?» – «Та їх ніхто навіть не кусав, вони навіть не забруднилися, всі були в обгортках», – заспокоювала маму я. Вона плакала ще дужче.
* * *
Коли в шість років я вступала до музичної школи, мене просили заспівати пісню, повторити ритм, який хтось із членів приймальної комісії вистукував, і спробувати награти яку-небудь мелодію на піаніно. Я заспівала «Миллион алых роз» про жадібну актрису та бідного художника, саме так я представила пісню екзаменаційній публіці. Усе чітко простукала. І почала награвати похоронний марш Шопена. Усі принишкли й слухали. Уважно й недовірливо, потім почали позирати одне на одного. Я ж старанно тикалася в клавіші, підбирала мелодію, виходило чудово, музична школа була на Оболоні, а я мешкала в іншому районі, вчитель гри на скрипці, єврей похилого віку, шепнув сусіду: «Ребенок таки живет на Печерске. Напитался статусной похоронной музыки, живет классикой, показывает класс!». До музичної школи мене зарахували.
Десь за рік після цього в сусідської дівчинки Жанни померла мама. Це був перший похорон людини, яку я часто бачила, спілкувалася, яка пригощала нас смачними пиріжками з яблуками та цитриною. Жанну забрали родичі, а десь за півроку зі мною в ліфт зайшла… Жаннина мама.
Вона привіталася і сказала: «Мені на третій». Я кивнула, мовляв, пам’ятаю. Я все думала, як розпочати розмову, бо таке зі мною трапилося вперше, про таке я читала хіба що в збірках жахливих казок. Вона була в пальто, і я подумала – невже її ховали в пальто? Навряд, бо було літо. Хоча влітку пальта не носять, але не факт, що в них не ховають. Утім, пригадати не змогла, вирішила, що десь там, на небі, є спеціальний магазин із сезонним одягом. «Переказати привіт Жанні?» – наважилася запитати я. «А ви хіба спілкуєтеся?» – з подивом запитала мама Жанни. Я сказала, що ми зідзвонюємося. «Молодці, що не втрачаєте зв’язку. Але давай краще я перекажу вітання від тебе, я ж побачу Жанночку раніше». І тут я почала плакати. А вона стала мене заспокоювати, погладила прохолодною рукою по обличчю, сказала, що все буде добре, і з Жанночкою все добре, що все владнається, лихо забудеться. А я все казала: «Не забирайте її туди, не треба». – «Та я вже її забрала, все добре! Не хвилюйся, ти така вразлива дівчинка!»
Мама Жанни вийшла на своєму поверсі, відкрила квартиру ключем, а я вийшла на своєму, стукала в двері, мені відкрила бабуся, і я билася в риданнях, сказала, що Жанна померла, бабуся запитала, звідки я знаю, я розповіла, як зустріла померлу маму Жанни в нашому ліфті. Бабуся сказала, щоб я припинила верзти дурниці. Я наполягала на тому, що все було саме так, як я розповідаю. І з’ясовування стосунків продовжувалося, доки не прийшла наша сусідка баба Стася і не сказала, що «сестра Галина приїхала готувати до продажу квартиру, вступила в спадок». Я не знала тоді, що це означає «вступити в спадок», але зітхнула з полегшенням, бо збагнула, що говорила не з покійницею, а її сестрою-близнючкою.