«І коли Він наблизився, і місто побачив, то заплакав за ним, і сказав: О, якби й ти хоч цього дня пізнало, що потрібне для миру тобі! Та тепер від очей твоїх сховане це. Бо прийдуть на тебе ті дні, і твої вороги тебе валом оточать, і обляжуть тебе, і стиснуть тебе звідусюди. І зрівняють з землею тебе, і поб’ють твої діти в тобі, і не позоставлять у тобі каменя на камені, бо не зрозуміло ти часу відвідин твоїх…
А коли Він у храм увійшов, то почав виганяти продавців, до них кажучи: Написано: Дім Мій дім молитви, а ви з нього зробили печеру розбійників. І Він кожного дня у храмі навчав. А первосвященики й книжники й найважніші з народу шукали, щоб Його погубити, але не знаходили, що вчинити Йому, бо ввесь народ горнувся до Нього та слухав Його.»
Настала черга Ісуса плакати. Раніше в Євангелії ми бачили інших людей у сльозах: наїнську вдову, сімейство Яіра і інших людей, що опинилися в біді, і які приходили до Нього за зціленням і новим життям.
Скоро жінки єрусалимські плакатимуть за самим Ісусом (23:27). Але Ісус не захищений від сліз. У Євангелії від Івана Ісус плаче біля могили свого друга Лазаря (Ів. 11:35). А тут Він плаче над містом, і нікому Його утішити.
Сльози Ісуса – це сама суть християнського благовістя. То не була мить розкаяння чи слабкості, чогось такого, що істинний Месія мав би соромитися. Раз у раз протягом Свого довгого шляху Він попереджав про те, що суд Божий загрожує місту і Храму, оскільки вони, подібно до галілейських поселень, чинили опір Його заклику до примирення, благої Божої звістки про благодать і милість, готову йти з любов’ю навіть у світ язичників. Він каже: «Коли не покаєтеся, то загинете всі так!» (13:3,5); і от Він тепер стоїть перед містом, де Пилат убив галілеян і незабаром уб’є ще одного, перед містом, де обрушилася Сілоамська вежа і де незабаром рухнуть міські вежі, стіни і навіть сам Храм.
Зрештою сльози Ісуса виражають щось сутнісне, що стосується Його звістки і Його попередження про суд. Лука живо описує цю сцену, у декількох фразах відбиваючи те, чому заплакав Ісус і як Він, нарешті, упорався з почуттями, щоб висловити серйозне попередження місту, яке вважало за краще не впізнати Божого «відвідування» (пор. 1:68; 7:16).
Якщо ми візьмемо навмання декілька висловлювань про суд з попередніх розділів, за великого бажання їх можна почути так, як ніби Ісус злорадіє над загибеллю міста; ніби, місто відкинуло Його і буде знищене. Але от настав час, і вже безглузді слова: «Я ж казав вам» або «ви це заслужили»; залишаються лише ридання пророка, на кшталт Єремії, і плач великого Давида про свого сина Авесалома, що загордився і повстав проти батька і спонукав його до втечі (2 Сам. 15). Жахливий суд, який був сповіщений і мав незабаром відбутися, має причиною не безпристрасне правосуддя, але істинну любов, яка бажає людям добра і тому повинна тепер протистояти, у плачі і скорботі, бунтівникам, що поставили свої справи і інтереси вище справ та інтересів Божих.
У такому випадку плач Ісуса і Його дії в Храмі цілком поєднуються одне з одним. Ісус не просто гнівно протестує проти комерціалізації Храму. Його дії – це серйозне пророче попередження, в якому чуються слова Єремії та інших пророків, про те, що якщо Храм залишатиметься печерою розбійників (у буквальному чи в переносному розумінні), то він відчує на собі усю тяжкість Божого суду. А тепер, судячи з усього, у Храмі усім керують розбійники. Ісуса турбують не стільки торговці: вони, поза сумнівами, добудуть собі декілька зайвих шекелів, – але це дрібниця порівняно з тим, що роблять первосвященики та їх оточення.
Храм став опорним пунктом національної ідеології. Як у дні Ісаї, народ бачить у Храмі непорушність Божого обіцяння зберігати Ізраїль щоб то не було. І, як у дні Ісаї, Ізраїлю звернене застереження: якщо обіцянню не відповідатимуть віра і послух, обіцяння буде скасоване – і, більше того, воно перетвориться на прокляття. Якщо ви перебуваєте в заповіті зі святим Богом, ваш непослух не просто перешкодить благословенням, відкинувши вас назад, так би мовити, до первинної точки. Він накличе суд, який скорботний Бог обрушить на народ, що відкинув самого Бога і Його задум.
Недивно, що подібна звістка була непопулярна в правлячій групі, що складалася з релігійних і світських діячів. Дії Ісуса в Храмі стали безпосередньою причиною Його арешту. Але за усім, що Він тепер робив, і за реакцією влади на це стояло Його попереднє служіння – і не в останню чергу Його застереження, які займають практично третину Євангелія Луки. Подібно до того як ми по грозових хмарах усвідомлюємо неминучість стихії, ми відчуваємо – не без допомоги Луки – в євангельському тексті певну невідворотність подій. Так було, бо так «мало бути». Тільки так міг бути здійснений Божий план спасіння.
Коли ви роздумуєте над справами Ісуса і Його словами про суд, не забувайте про Його сльози. І пам’ятайте: якщо в Лк. 19:11-27 дійсно говориться про довгождане повернення Бога на Сіон, то ці сльози – не просто людська реакція на плачевну ситуацію. Це – сльози Бога любові.