«А Пилат скликав первосвящеників, і старшин, і народ, і промовив до них: Привели ви мені Чоловіка Цього, як того, що бунтує народ. А ось я перед вами розвідав, і не знаходжу в Людині Оцій ані однієї провини такої, про що ви оскаржаєте. Також Ірод, бо він відіслав Його нам. І ось нічого, що на смерть заслуговувало б, Він не вчинив. Отже я покараю Його й відпущу. Бо повинен був їм відпустити одного на свято. А народ став кричати й казати: Візьми Цього, відпусти ж нам Варавву! А той за повстання одне, яке сталося в місті, і за вбивство посаджений був до в’язниці. І знову сказав їм Пилат, хотячи відпустити Ісуса. Та кричали вони й говорили: Розіпни, розіпни Його! Він же втретє промовив до них: Яке ж зло вчинив Він? Я нічого, що на смерть заслуговувало б, на Нім не знайшов. Отже я покараю Його й відпущу. А вони сильним криком свого домагалися, та вимагали розп’ясти Його. І взяв гору крик їхній та первосвящеників. І Пилат присудив, щоб було, як просили вони: відпустив їм Варавву, посадженого за повстання та вбивство в в’язницю, за якого просили вони, а Ісуса віддав їхній волі…
І як Його повели, то схопили якогось Симона із Кірінеї, що з поля вертався, і поклали на нього хреста, щоб він ніс за Ісусом!»
Шекспір помістив у свої п’єси, як і Діккенс у свої романи, дивних другорядних персонажів, кожному з яких є що сказати; вони не просто якісь картонні фігурки. По-своєму значний навіть ведмідь у романтичній драмі Зимова казка.
Серед євангелістів у Луки найцікавіший набір другорядних персонажів, і тут виступають на перший план двоє з них: Варавва і Симон з Кірінеї. Обоє вони допомагають Луці розповісти нам не лише про те, що сталося з Ісусом, але і чому це сталося і що це для нас означає. Ми повинні вдивитися в ці дві долі, щоб побачити той трагічний день їх очима і дечому навчитися в обох.
Варавва не був звичайним злочинцем. Лука повідомляє, що його ув’язнили за участь у заколоті і вбивстві, що сталися в Єрусалимі. Це усе, що ми знаємо про це повстання, і, оскільки нехристиянський історик Йосип Флавій не згадує про якісь особливі повстання в той період, ми можемо припустити, що подібні події носили регулярний характер і що в античному світі (як, на жаль, і в сучасному) Близький Схід був місцем, де політичне і громадське невдоволення раз у раз проявлялося в спалахах насильства. Іноді зіткнення переслідували конкретні цілі, а іноді носили необдуманий характер і відбивали швидше безнадійність ситуації, ніж спробу її приборкати. Зрозуміло, такі випадки примушували нервувати римлян і первосвящеників, що побоювалися будь-яких народних або месіанських рухів, особливо під час великих свят. Ми знаємо про причетність до заколоту Варавви, але повинні припускати, що він був лише одним з багатьох ініціаторів бунту в той період. Він уникнув розп’яття в пасхальні дні, але на хрест окрім нього прирікалися десятки і навіть сотні людей, навіть коли не відбувалося великих хвилювань.
Лука так описує цю подію, що навряд чи ми можемо щось неправильно зрозуміти. Варавва винен у підбурюванні народу до заколоту, а всю провину покладають на невинного Ісуса. Ми не знаємо, чи вважав себе Варавва претендентом на роль «царя юдейського» або чи вважали його таким його послідовники, але в цьому немає нічого неймовірного. Один з них – або Ісус, або Варавва – повинен померти, і ця доля випадає Ісусові. На противагу Матвію і Марку Лука не описує наявного звичаю, за яким Пілат міг заради загального свята відпустити одного з ув’язнених. (Деякі рукописи містять додатковий 17-й вірш з поясненням, але майже напевно в первинному тексті Луки його не було.) Максимально ясно, що уся справа зводиться до вибору. Або Варавва, або Ісус повинен померти; або прибічник насильства і заколоту, чому із самого початку протистояв Ісус, або той, хто запропонував шлях примирення. І от Ісус повинен померти смертю, призначеною несамовитому бунтареві. Адже Він і передбачав, що буде зарахований «до злочинців» (22:37), і от як скоро це збулося.
Читачі Луки вже звикли бачити Ісуса в компанії митників і грішників. З різних ракурсів і багатьма притчами нам говорилося, що в цьому і полягав центральний пункт Його служіння, яке утілювало любов Божу. Ця любов була звернена до всіх, хто має потребу. Пастир йшов на пошуки зниклих овець, де б вони не знаходилися. Можливо, ми не цілком приготувалися до подібного кінця. Для Ісуса одна справа була увійти до будинку до грішника і їсти з ним (19:7) і інша, не менш важлива і більша, справа – піти і померти смертю розбійника-бунтаря.
Але саме тут кульмінація і осереддя усього Євангелія. Саме до цього готував нас Лука весь час. Усі грішники, усі бунтівники, усі люди покликані побачити в образі Варавви себе самих. Тільки тоді ми зрозуміємо, що Ісус приходить зайняти наше місце, будучи звинуваченим у великих і малих гріхах і вадах. У дивній справедливості Божій, яка протистоїть «справедливості» Риму і будь-якої людської системи, милосердя Боже йде туди, куди не доходить і не може дійти милосердя людське, і не лише розділяє долю грішників, але і заміщає її.
Саме тому, щойно ми зрозуміємо, що робить Ісус, ми почуємо заклик до кожного з нас узяти свій хрест і йти за Ним. І, звичайно, цей заклик звернений тут до Симона. Він прийшов в Єрусалим як паломник з однієї з північноафриканських громад (на східних берегах Середземного моря була безліч грецьких і римських поселень, і в більшості з них були великі юдейські громади) і виявився паломником у зовсім іншому сенсі. Засуджені на шляху до місця страти, як правило, несли хрестовину власного хреста – це було придумано для більшої ганьби і для того, щоб їм було тяжче. Лука не пояснює, чому Ісус був не в силах нести Свій хрест сам, але причину цього легко можна собі уявити. Впродовж минулої доби Його катували, і тепер Він ледве міг дійти, шатаючись, вулицями до Західних Воріт. Кілька разів в Євангелії Ісус закликав Своїх послідовників узяти свій хрест і йти за Ним. А тут хтось інший чинить так і робить ще більше: несучи хрест Ісуса, Симон стає прикладом для усіх тих, хто в благочесті, святості і служінні йде услід за Ісусом шляхом упокорювання, скорботи і навіть смерті.
Хоча образи Варавви і Симона ключові в цьому фрагменті, нам не зашкодить ще раз поглянути на натовп і в печалі ототожнити себе з ним. Суміш розчарування в потерпілому крах месіанському русі і страху при думці про те, що могло б статися, якби римляни чи первосвященики запідозрили когось з них у підтримці свого Вождя, спонукають натовп до того, що історія визнала роковою помилкою. У той же час Луці добре відомо, що і це Бог використовує в цілях спасіння. Всякий людський гнів і помилки Бог примушує служити Своєму задуму.
І якщо ми розміркуємо над роллю малих персонажів у великій драмі Луки, то повинні будемо собі нагадати, що в просуванні Євангелія грає не останню роль і наша з вами участь, якою б малою вона не була. Того дня ні Варавва, ні Симон не думали, що їх імена стануть відомими і що про них розповідатимуть по всьому світу дві тисячі років потому. Наскільки більше ми, коли наслідуємо Ісуса і несемо Його хрест, можемо бути упевнені, що Бог використовує наші скромні труди і тяготи у Своїй грандіозній роботі.