«А коли Він скінчив усі слова Свої до народу, що слухав Його, то ввійшов у Капернаум. У одного ж сотника тяжко раб занедужав, що був дорогий йому, і вмирати вже мав. А коли про Ісуса почув, то послав він до Нього юдейських старших, і благав Його, щоб прийшов, і вздоровив раба його. Вони ж прибули до Ісуса, та й ревно благали Його й говорили: Він достойний, щоб Ти це зробив йому. Бо він любить народ наш, та й для нас синагогу поставив. І пішов Ісус із ними. І коли недалеко від дому вже був, сотник друзів послав, щоб сказати Йому: Не турбуйся, о Господи, бо я недостойний, щоб зайшов Ти під стріху мою. Тому то й себе не вважав я за гідного, щоб до Тебе прийти. Та промов тільки слово, і раб мій одужає. Бо й я людина підвладна, і вояків під собою я маю; і одному кажу: піди, то йде він, а тому: прийди, і приходить, а своєму рабові: зроби теє і зробить. Почувши ж таке, Ісус здивувався йому, і, звернувшись до натовпу, що йшов слідком за Ним, промовив: Кажу вам: навіть серед Ізраїля Я не знайшов був такої великої віри! А коли посланці повернулись додому, то знайшли, що одужав той раб!»
Солдат повільно продирається крізь джунглі. Перед ним завдання – захистити сільських жителів від терористів; на кожному кроці його підстерігає небезпека. Раптом він отримує по рації наказ. Його командир побачив, де ховається ворог. Слід виконувати негайно – не лише заради себе самого, але і щоб виконати до кінця свою роботу. Солдат чекав не цього, але його навчили виконувати накази без обговорень.
У деяких небезпечних професіях, якою, поза сумнівом, є професія військового, життєво потрібні подібного роду однозначний авторитет і беззаперечна покора. Авторитет діє тут подібно до машини: зверху надходить наказ, і кожен нижчестоящий чин робить те, що йому сказане, передаючи наказ своїм підлеглим.
Ми в більшості своїй живемо не в таких тяжких умовах. Завжди і скрізь є люди, яких ми шануємо. На роботі є люди, чиї рішення ми втілюємо і чиї інструкції наслідуємо. Але ми можемо помилково подумати, ніби влада і авторитет Божий не так визначені і більше схожі на ті моделі умовної влади, які ми знаємо за іншими сферами свого життя.
Суверенна влада Божа над світом, безумовно, проявляється з такою любов’ю і жалісливістю, що образ командуючого офіцера, що готує до битви війська чи проводить передислокацію, – навряд чи тут доречний. Але якщо ми думаємо, що влада Божа, яка проявляється в Ісусі Христі, не так абсолютна, як влада військового офіцера, то, згідно з наведеним фрагментом, ми не лише помиляємося – тут виявляється, що нам просто бракує віри.
Головне в цій історії не зцілення слуги; воно, звичайно, важливе, оскільки без цього сюжету не було б і розповіді, але це лише привід сказати те, що хоче особливо підкреслити Лука. Тут найголовніше – це віра сотника. От він – військовий офіцер середнього рангу, якому доручений пост у Капернаумі. Він отримує накази від свого командира, що знаходиться, можливо, у Кесарії, кілометрів за п’ятдесят звідси. І в нього є солдати, які навчені виконувати його накази; можливо, їм доручене стежити за тим, щоб обстановка була мирною.
У такій ситуації військові часто ставляться зневажливо до місцевого населення як нижчої раси, але ця людина, як видно з тексту, не така. Він любить і шанує юдеїв і навіть сплатив будівництво місцевої синагоги. Лука зображує його, як і іншого сотника в Діях 10, скромним язичником, який дивиться на Ізраїль і на Ізраїльського Бога з боку. Йому до душі культура і устої, які він бачить і які відкривають сотникові нову істину. Версія цієї розповіді у Матвія (Мт. 8:5-13) коротша, і в ній немає тих подробиць, за допомогою яких Лука підкреслює шанобливість і упокорювання сотника, що посилає дві групи вісників до Ісуса.
Отримавши другу звістку, Ісус здивований; а ми дивуємося з Його здивування! Зазвичай в Євангеліях сам Ісус робить і каже такі речі, які вражають людей; це – одне з тих небагатьох місць, де сам Ісус здивований. А причиною тому – абсолютна віра цієї людини. Це не абстрактна віра в Бога, вчення чи догму. Це проста і ясна віра в те, що як Ісус сказав – так воно і буде. Сотник дивиться на Ісуса як на військового офіцера, що має владу над хворобами і здоров’ям. Раз Ісус каже, що хтось видужає, значить, так і буде. Що може бути простіше?
Звідки в нього взялася така віра, ми не знаємо. Якщо він якийсь час жив у Капернаумі, він, поза сумнівом, чув про Ісуса і, можливо, бачив вже, як Він здійснює Свої чудові зцілення. Він визнав, що Ісус має таку владу, яка змете будь-які перешкоди. Як і інший сотник, дещо далі (23:47), він побачив Ісуса і був готовий зробити на крок більше, ніж Ісусові співвітчизники, тим самим показуючи, що в ньому діє Бог.
Таким чином ця розповідь утілює на практиці те, що було висунене на перший план у попередньому розділі. Землякам Ісуса не слід було сторонитися язичників, таких, як цей сотник, і замикатися в закрите святе співтовариство. Навіть за відсутності відповідних релігійних ознак, цей сотник уловив зміст юдейської віри: єдиний істинний Бог Ізраїлю – це суверенний Бог, Господь неба і землі. І він уловив цю думку разом з новою думкою, що вражає: цей єдиний істинний Бог особисто є присутнім і діє в Ісусі з Назарету. Лука представляє нам цього язичника як приклад для усіх неєвреїв, чия віра зробить їх частиною древнього народу Божого, щоб і вони змогли розділити благословення зцілення і спасіння.
Порівняйте молитву цього сотника з тими молитвами, які ми часто звертаємо до Бога. «Господи, – подумки кажемо ми, – я б хотів, щоб Ти зробив це, якщо можливо… але я знаю, що Ти, можливо, не бажаєш цього, або зробити таке важко, а то і неможливо…» І ми йдемо далі своєю дорогою в повній розгубленості, не до кінця розуміючи, чи дійсно ми про щось попросили Бога чи ні. Звичайно, іноді ми наполегливо просимо про щось, а відповідь – негативна. Бог зберігає за Собою право давати таку відповідь. Але наведений епізод показує, що ми не повинні відчувати нерішучості, коли просимо Бога. Ісус – Господь світу чи ні?