«І скликав Він Дванадцятьох, і дав їм силу та владу над усіма демонами, і вздоровляти недуги. І послав їх проповідувати Царство Боже та вздоровляти недужих. І промовив до них: Не беріть нічого в дорогу: ані палиці, ані торби, ні хліба, ні срібла, ані майте по двоє убрань. І в який дім увійдете, зоставайтеся там, і звідти відходьте. А як хто вас не прийме, то, виходячи з міста того, обтрусіть від ніг ваших порох на свідчення супроти них. І вийшли вони, та й ходили по селах, звіщаючи Добру Новину та всюди вздоровляючи.
А Ірод тетрарх прочув усе, що сталось було, і вагався, бо дехто казали, що Іван це із мертвих устав, а інші, що Ілля то з’явився, а знов інші, що ожив це один із стародавніх пророків. Тоді Ірод сказав: Іванові стяв я голову; хто ж Оцей, що я чую про Нього речі такі? І він намагався побачити Його.
А коли повернулись апостоли, вони розповіли Йому, що зробили. І Він їх узяв, та й пішов самотою на місце безлюдне, біля міста, що зветься Віфсаіда. А як люди довідалися, то пішли вслід за Ним. І Він їх прийняв, і розповідав їм про Боже Царство, та тих уздоровляв, хто потребував уздоровлення. А день став схилятися. І Дванадцятеро підійшли та й сказали Йому: Відпусти вже людей, нехай вони йдуть у довколишні села й оселі спочити й здобути поживи, бо ми тут у місці безлюдному! А Він їм сказав: Дайте їсти їм ви. Вони ж відказали: Немає в нас більше, як п’ятеро хліба й дві рибі. Хіба підемо та купимо поживи для всього народу цього. Бо було чоловіків десь тисяч із п’ять. І сказав Він до учнів Своїх: Розсадіть їх рядами по п’ятидесяти. І зробили отак, і всіх їх розсадили. І Він узяв п’ять хлібів та дві рибі, споглянув на небо, поблагословив їх, і поламав, і дав учням, щоб клали народові. І всі їли й наситились! А з кусків позосталих зібрали дванадцять кошів…»
Будь-яка нова справа на початковій стадії буває втіленням задумки конкретної людини. Але якщо вона матиме успіх, за цією людиною підуть інші. Не заради того, щоб виконувати дрібну роботу, на яку немає часу в ініціатора справи, але щоб брати участь у його задумі і переймати на себе відповідальність. Залучення людей з боку іноді скрутне і обтяжливе для автора ідеї, але воно потрібне: одна людина не може робити все сама, і, потім, вона не вічна.
Наскільки важливішим було те, що Ісус довірив нести Своє служіння Своїм найближчим послідовникам. Він на відміну від них знав, що Йому недовго бути з ними. Він знав, що незабаром Його чекає жахлива доля. І хоча наприкінці 9-го розділу Євангелія від Луки Він почне пояснювати це Своїм учням, вони зрозуміють це і повірять лише згодом. Але Він вже розділяє з ними Своє покликання. Вони повинні дізнатися, що їм робити, повинні навчитися довіряти Богові так, як довіряє Він. Звичайно, сповіщаючи людям істину про Царство, вони свідчитимуть їм про Ісуса, а не про себе. Але Ісус довірив їм брати участь у Його роботі.
Це само по собі наділяє їх певним статусом. Це дивно, бо вони ну ніяк не справляють враження царських посланців. Вони повинні приректи себе на убогість, задовольнятися тим, що люди даватимуть їм, раз взялися за Ісусову справу – сповіщення Благої звістки і зцілення тих, хто цього потребує. У чомусь вони схожі на мандруючих філософів з числа тих, що час від часу з’являлися на Близькому Сході, але Ісус забороняє їм брати із собою дорожні сумки, в які мандруючі учителі складали подаяння. Від початку і до кінця це є небезпечним заходом віри.
Ця подорож учнів з метою проповіді і зцілення і служила, і не служила зразком для церкви після П’ятидесятниці. Ніде ми не чуємо, щоб рання церква здійснювала щось подібне. Безумовно, потрібна була велика віра, щоб творити те, що вони робили; члени єрусалимської общини, які продавали своє майно і віддавали гроші в церкву, без залишку віддавали себе Царству Божому, як і Дванадцять у цій ситуації. Але Лука в Діях Апостолів не згадує про те, що рання церква як стратегію перейняла описаний в Євангелії метод благовістя. Мабуть, це було частиною необхідної та унікальної Ісусової місії.
У нашому фрагменті Ісус запрошує учнів стати Його співпрацівниками, коли доручає їм нагодувати всю цю безліч людей. Учні, природно, збентежені: що це означає? Навіть якщо б їм потрібно було самим купити хліби, хіба могли вони роздобути стільки хліба, щоб нагодувати такий натовп? Те, що тепер зробить Ісус, буде наочною демонстрацією того, що належить робити їм самим, покладаючись у своїх мандрах на Божу турботу. Ісус розвиває цей момент. Закликаючи силу Бога, Творця фізичного світу і Подавця життя, він спокійно дякує Богові за Його дари, благословляє, переломлює і доручає здивованим учням роздати хліб не менш здивованому натовпу.
Людям ця історія часто здається неймовірною. Одні думають, що, коли Ісус велів усім сісти на траву і дав для них кусень хліба, Він Своїм прикладом спонукав їх поділитися з іншими їжею, яку багато хто узяв із собою. Інші висувають свої гіпотези, що ясно суперечать тексту чотирьох Євангелій. Звичайно, якби учні знали, що хоч би в когось є з собою їжа, то проблеми б не виникло. Але сьогоднішнього читача запрошують тут, як і учнів на початку розділу, наважитися ступити в невідомість, у світ, де діють інші закони, а значить, повністю довіритися Богові. Оперуючи нашими уявленнями про закономірності цього світу, це – все одно, що запропонувати нам відправитися в дорогу без палиці і торби, без їжі і грошей. У нас немає права відступати, як часто роблять, намагаючись зберегти логіку і не вирішуючи питання. Християни, бажаючі, щоб євангельська історія стала їх власною історією, від початку і до кінця здійснюють небезпечну пригоду віри.
Проте цю віру ніяк не назвеш сліпою. Нас не закликають вірити в те, що Ісус, так би мовити, витворяв різні трюки. Він не був магом. І в цьому винятковому випадку, коли Він наситив натовп, Він лише хотів показати, що творча Божа сила особливим чином сходить на світ через Нього – як і у випадках зцілень, але більшою мірою. І, коли євангелісти описують цей епізод словами, добре знайомими пізнішій церкві у зв’язку з обрядом Таємної Вечері: (Він «узявши ж хліб і вчинивши подяку, поламав і дав їм» Лк. 22:19), ми, християни, повинні відчувати спонукання просити, щоб в усьому, що ми робимо, сходила та ж цілюща і творча сила.
Тим часом на горизонті з’являється грозова хмара. Досі Ісусу вдавалося сторонитися Ірода, але той факт, що Він послав учнів благовістити, не міг залишитися непоміченим запальним тетрархом. Питання «Хто такий Ісус?» продиктоване не простою безневинною цікавістю. Якщо пророк Ісус з того ж тіста, що Іван Христитель і Ілля, то це не може не завдати шкоди багатому і деспотичному царю юдеїв. Якщо тільки він не завдасть удару першим.