Любити означає вміти творити.
Не лише біологічно, у сексуальному аспекті, але також і психологічно, особливо в міжособистісних стосунках.
Любов виражається у вмінні створити умови, завдяки яким инша людина матиме змогу розвиватися психологічно і духовно. Хто любить, той не думає про власні потреби, про потреби иншої людини, але про взаємний розвиток.
Це слід робити не з обов’язку, але за внутрішньою потребою, яка відповідає власним відчуттям. Людину слід любити без власницьких інстинктів, залишаючи їй свободу.
Лише це нас змусить позбутися власного егоїзму, відчуття всемогутности.
Не словами, а серцем
Вже сам факт, що ми про людину говоримо, нас ізолює, віддаляє від життя в любові і відповідних дій.
Натомість справжню любов потрібно переживати.
Проблематичним є те, що ми більше не живемо з відчуттям любови. А тільки говоримо про неї. Або виражаємо її в статевих стосунках.
Проте вже протягом років ми бачимо, що ці два вияви не надихають.
Не є справжньою любов’ю.
Але її вбивають.
Знаєте, чому?
Тому, що там немає серця.
Завтра, під час перегляду телепередач, придивіться уважно, до телеведучих і учасників їхніх програм, які говоритимуть про любов, прислухайтесь до їхніх слів і переконаєтесь особисто в моїх словах: ці люди лише базікають.
Розводять балачки.
Проте не вкладають душі.
Вони відірвані від відчуттів, не прислуховуються до голосу серця.
Може, у них його вже більше немає.
Їх цікавить лише телевізійний рейтинг.
Також постійна набридлива реклама, яку щоденно пропонує нам ця так звана західна цивілізація, насаджує завжди лише одне – секс. Тому що це привертає увагу і дозволяє збільшити продаж рекламованих товарів.
Споконвічна проблема – бажання бути богами.
Щодня з’являється новий тест з психології, що радить, як зміцнити подружжя, покращити свій характер, уникати нервових розладів, удосконалити спільне життя, жити в любові.
Але ніхто не говорить про серце.
По суті, як завжди, правда є набагато ближчою і простішою, ніж ми думаємо, – справжня любов потребує нашого серця.
Поза цією правдою є лише балачки і порнографія. Отже, нам слід відверто дослідити себе і запитати, наскільки ми знаємо власні сердечні якості.
Нам слід було б завжди прислуховуватися до голосу серця: і на самоті, і в подружжі, і в товаристві инших.
Це таємниця людського життя.
Нашої мандрівки на цій землі.
Якщо б ми справді прислуховувалися до голосу серця, усе б змінилося.
Для всіх.
Натомість люди рідко прислуховуються до голосу серця через страх привідкрити власні слабкі сторони, через побоювання, що не зможуть бути більше конформістами, пристосовуватися до фальшивих мітів суспільства, в якому живуть.
Люди рідко керуються голосом серця, аби не збагнути, що вони ніколи по-справжньому не жили!
Що вони ніколи по-справжньому не любили.
Що вони згаяли час, виділений їм на земну мандрівку.
Тому, що серце розпитує.
Серце не дозволяє чинити зле.
Серце є щирим.
Поблажливість, ніжність й чуйність допомагають нам пізнавати инших людей
Потрібно відкрити в собі поблажливість, ніжність, чуйність і обдарувати ними инших людей.
Потрібно змінити правила власної поведінки і прийняти лагідність, розуміння инших, співчуття, співпереживання, чутливість – замість агресивности, влади, домінування, матеріяльних благ…
Звичайно, як я уже писав в инших книгах, поблажливість, ніжність, чуйність, про які йдеться, не ототожнюються із ввічливими, формальними манерами поведінки, із гарним вихованням, вони не належать до сфери іміджу, до зовнішнього, але є складовою особистости, способу її життя, її власного внутрішнього світу.
Здатність людини любити, виявляти ніжність походить від глибокої довіри до себе. Складно бути ніжним до инших без позитивної самооцінки. Лише за цієї умови ми будемо в стані побачити, оцінити дитину, яка живе в иншій людині. Але, щоб змогти впізнати дитину, що живе в кожному, у навколишній, нам потрібно відкрити дитину в собі.
Саме чутливість дає нам змогу пізнати глибоко инших людей, вона не дозволяє нам почуватись вдоволеними, пересититися подружніми стосунками, любов’ю, вона робить нас допитливими, уважними до кожного поруху, навіть найменшого, що виникає в нас і в инших людей.
Наприклад, усе представлене в першій особі однини, усі безпосередні типи поведінки і вияви ставлення до чогось, відкриті, так би мовити, сонячні, – це втілення дитини, що є в кожному з нас.
Це стосується наступних висловів:
- “Це чудово!”
- “Як гарно бути поруч з тобою!”
- “Ти надзвичайний!”
- “Ти мені дуже подобаєшся…”
- “Я кохаю тебе…”
- “Про що ти думаєш?”
- “Це моя провина…”
- “Я не дуже добре вмію…”
- “Поглянь… як сяють зірки!”
- “Відчуваєш, який приємний запах!”
Так само це стосується промовистих виявів поведінки:
витріщити очі; кліпати очима; гризти нігті; стискати вилиці; часто сміятись; легко зворушуватись;
постійно щось тримати в роті: жуйку, цукерки; багато жестикулювати руками під час розмови; ніколи не всидіти на одному місці.
Звичайно, вищенаведені фрази і жести використовуються дуже часто; завдяки їм найлегше помітити, коли висловлюється дитина, яка є в кожному з нас, проте не менш важливо спостерігати за захопленнями, пристрастями, самовираженням у спорті, розвагами, щоб відшукати цю дитину і збудити її.
Поблажливість і ніжність, послуговуючись якими розмовляємо, пестимо дитину, що живе в иншій людині, і намагаємось зрозуміти її бажання висловитись, мають бути обраними як новий спосіб налагодження стосунків з навколишніми.
Поблажливість і ніжність, про які я кажу, – вияви сердечности, це почуття сильні, реальні, тому що походять від довіри людини до себе.
І від довіри до Бога.
Вони не походять від узалежнення.
Вони також нікого не зобов’язують ні до чого.
Коли людина відкриє уста, її слова пролунають для нас по-иншому, набудуть нового змісту.
Пролунають, як звуки її серця.
І ми більше не боятимемось.
Тому, що ми розвинемо нашу здатність до самозаглиблення, вміння вислухати.
Тому, що знатимемо: на все є своя причина. Можливо, вона нам не відома, але будемо певні, що вона існує.
І ми знатимемо, що ця причина є незаперечною.
Беззаперечною для нас.
Тому, що ми нарешті зрозуміли, що ми гідні життя.
Тому, що ми зрозуміли: в кінці життя вагомим буде те, що ми прожили в добрі і любові.
Тому, що ми навчились дивитись на себе і на иншу людину як на щось священне.
Де має поглиблюватись свідомість.
Скажи мені, як ти дивишся…
Якщо ти бажаєш по-справжньому навчитись любити, не за допомогою тих гарних слів, які чуєш щодня, необхідно, щоб твоє бачення набуло нових виявів.
Серце і погляд пов’язані одне з одним нерозривно.
Ти бачиш так, як підказує твоє серце.
І немає иншого шляху.
Те, що нас оточує, є завжди нейтральним.
Реальність міняється залежно від того, як її сприймаємо ми.
Все виходить від тебе. Лише від тебе.
Це і є за великим рахунком нашою земною мандрівкою. Причиною нашого народження. Нашою місією.
В книзі “Мандрівка життя” я пишу: важливо не що ми робимо чи як багато ми робимо, але як ми це робимо. Це особливо стосується любови. Якщо серце поранене, недобре, також і наш погляд на речі і на людей, що поруч нас, не буде доброзичливим.
Тіло виглядатиме так, як захочемо ми. Немає непристойности в тілі, але якщо те, що ми відчуваємо, є непристойним, тоді і тіло сприйматиметься так само.