Любов-дар (ІІ)

Ця гостра потреба бути потрібним знаходить для себе застосування в піклуванні про тварин. Новина, що комусь „подобаються тварини“, скаже нам занадто мало, аж поки не довідаємося, як саме. Бо є два способи. З одного боку, розумна домашня тварина є в певному сенсі „мостом“ між нами і рештою природи. Часом ми всі якось болісно відчуваємо нашу ізоляцію від світу, нижчого за людський, – атрофію інстинкту, яку тягне за собою наш інтелект, нашу надмірну самосвідомість, незліченні ускладнення нашого становища, нашу неспроможність жити теперішнім. Якби ж ми тільки були спроможні скинути все це із себе! Ми не повинні і, між іншим, не можемо стати тваринами. Але ми можемо бути разом з твариною. Вона настільки нагадує особу, що може наділити слово разом справжнім значенням; і все-таки вона до великої міри залишається несвідомим маленьким клубком біологічних імпульсів. Трьома ногами вона у світі природи, одною ж – у нашому. Вона є зв’язком, послом. Хто б не хотів, як висловився Боузанкет[1], „мати представника на суді Пана[2]“? Людина із собакою закриває прогалину у Всесвіті. Але, звичайно, тварин часто використовують у гірший спосіб. Якщо вам необхідно бути потрібним, але ваша сім’я небезпідставно вас нехтує, то домашня тваринка є очевидною заміною. Вона може потребувати вас усе своє життя. Ви можете зробити її вічно дитинячою, такою, що повсякчас потребуватиме вас, відрізати від усього істинно тваринного добробуту, компенсуючи це тим, що створюватимете потреби численних маленьких потурань, які можете дати тільки ви. Таким чином, нещасне створіння стає дуже вигідним для решти дому; воно виконує роль відстійника чи стічної труби – ви надто зайняті псуванням життя собаки, щоби псувати ще й їхнє. Собаки краще надаються до цього, ніж коти; а мавпа, кажуть, підходить для цього найліпше. Крім того, вона дуже близька до реальности. Будьмо певні, такій тварині дуже не пощастило. Але, можливо, вона не може цілковито усвідомити того зла, яке ви для неї зробили. Зрештою, ви ніколи про це не дізнаєтеся, якщо це навіть і так. Найзатурканіша людина, доведена до краю, може одного дня розвернутися і випалити жахливу правду. Тварини не вміють говорити.

Тим, хто каже: „Що більше я пізнаю людей, то більше мені подобаються собаки“, тим, хто у тваринах знаходить розраду від людського спілкування, варто серйозно проаналізувати справжні причини.

Сподіваюся, мене правильно зрозуміли. Якщо хтось, прочитавши цей розділ, засумнівається в тому, що брак „природної Прив’язаности“ – це жахлива порочність, то я зазнав невдачі. Я так само ні на мить не сумніваюся в тому, що Прив’язаність відповідає за дев’ять частин з десяти всього надійного і тривалого щастя в нашому природному житті. Тому мені буде жаль тих, хто прокоментує останні сторінки так: „Звичайно. Звичайно. І таке буває. Егоїсти або невротики можуть все перетворити, навіть любов, на якусь муку чи експлуатацію. Але навіщо наголошувати на цих крайніх випадках? Адже порядним людям достатньо мати трохи здорового глузду, трохи дарування і приймання, щоб цьому запобігти“. Хоча це зауваження теж потребує тлумачення.

Спочатку щодо невротиків. Не думаю, що ми побачимо речі в яснішому світлі, класифікуючи всі ці хворобливі стани Прив’язаности як патологію. Існує, поза сумнівом, патологічний стан, через який певним людям аномально важко чи навіть неможливо протистояти спокусі. Обов’язково скеруйте цих людей до лікаря. Але думаю, що кожна людина, яка є чесною сама з собою, визнає, що відчувала ці спокуси. Їхня наявність – не хвороба, а якщо й так, то ім’я цій хворобі – Бути Упалою Людиною. Коли їй піддаються звичайні люди – а хто ж не піддається час від часу – то це називається не хворобою, а гріхом. Тут нам більше допоможе духовне спрямування, а не медичне лікування. Медицина покликана відновити „природну“ структуру чи „нормальну“ функцію. Але пожадливість, егоїзм, самообман і жаль до себе не є неприродними чи аномальними в тому самому сенсі, що й астигматизм чи блукаюча нирка. Бо хто, Христа ради, може сказати, що людина, якій зовсім не властиві всі ці слабкості, є природною чи нормальною? „Природною“, якщо хочете, у зовсім іншому сенсі – надприродною, невпалою. Ми бачили лише одну таку Людину. І Він був зовсім не подібним на того, якого зображають психологи: інтегрованого, збалансованого, пристосованого, щасливо одруженого, працевлаштованого, популярного громадянина. Ви не можете насправді бути дуже добре „пристосованим“ до свого світу, якщо він вам говорить „маєш диявола“ і врешті-решт прибиває вас, нагого, до дерев’яної палі.

По-друге, у самому своєму формулюванні це зауваження визнає те, що я зараз намагаюся сказати. Прив’язаність продукує щастя, якщо – і тільки якщо – існує здоровий глузд, дарування, приймання і „порядність“. Іншими словами, лише тоді, коли додається щось більше й інше, ніж Прив’язаність. Самого почуття замало. Вам потрібен „здоровий глузд“, тобто розум. Вам потрібні „дарування і приймання“, тобто, вам потрібна справедливість, яка б постійно стимулювала Прив’язаність, коли вона загасає, і стримувала її, коли вона забуває чи кидає виклик мистецтву любови. Вам потрібна „порядність“. Не секрет, що це означає доброту, терпеливість, самозречення, покору і постійне залучення набагато вищого типу любови, ніж Прив’язаність сама собою. У цьому і вся суть. Якщо ми житимемо самою лише Прив’язаністю, то вона „нам відомстить“.

Як засильно? Думаю, ми рідко це визнаємо. Чи могла місіс Фіджет справді не знати про численні муки і розчарування, які вона створювала своїй сім’ї? У це неможливо повірити. Вона знала – звичайно, знала – що ваш вечір буде зіпсовано самою думкою про те, що, прийшовши додому, ви зустрінете її, ту, яка без потреби, з докором „чекає на вас“. Вона продовжувала все це робити, бо якщо б перестала, то зіткнулася б з фактом, який вперто не хотіла визнавати: побачила б, що вона непотрібна. Це перший мотив. І далі: сама працьовитість, що стала суттю її життя, придушувала таємні сумніви щодо якости її любови. Що більше пекли її стопи і боліла спина, то краще, бо цей біль шептав їй на вухо: „Як сильно я маю їх любити, якщо я все це роблю!“. Це другий мотив. Але думаю, є ще нижча глибінь. Непоцінування з боку інших, ці жахливі слова, що завдають ран (якусь місіс Фіджет „ранитиме“ все), якими вони благали її відіслати білизну в пральню, дозволяли їй відчувати, що її постійно зневажають, а це давало привід постійно побиватися, відчуваючи насолоду відкинення. Якщо хтось скаже, що не знає про цю насолоду, то він брехун або святий. Правда, вона є насолодою лише для тих, хто ненавидить. Але така любов, як у місіс Фіджет, містить велику долю ненависти. Римський поет мав на увазі еротичну любов, коли сказав: „Я люблю і ненавиджу“, але інші типи любови визнають таке саме змішання. Вони несуть у собі зерно ненависти. Якщо Прив’язаність зробити абсолютним володарем людського життя, зерно проросте. Любов, ставши богом, стає демоном.


[1] Bernard Bosanquet (1848 – 1923) – англійський філософ та політолог, мав великий вплив на британську політичну та суспільну політику кінця XIX – поч. XX ст.

[2] Пан – грецький бог, син Гермеса (або Зевса) і німфи Дріопи (або Каллісто). Бог лісів, отар, пастухів, пізніше – покровитель усієї природи.

Попередній запис

Любов-дар (І)

Наступний запис

Найменш оцінений вид любови