Любов до батьківщини (ІІ)

Це приводить нас до четвертого складника. Якщо наша нація і справді є настільки кращою від інших, тоді вона може присвоїти собі обов’язки чи права вищої істоти. У дев’ятнадцятому столітті англійці стали дуже свідомими таких обов’язків: „тягаря білої людини“. Ті, що їх ми називали тубільцями, були нашими підлеглими, а ми були їхніми самопризначеними покровителями. Це було не зовсім лицемірство. Ми таки зробили для них деякі добрі речі. Але світ нудило від нашої манери говорити, що нібито імперські мотиви Англії (чи мотиви будь-якого юнака, який шукав собі роботу в індійській цивільній адміністрації) були здебільшого альтруїстичними. А, проте, це демонструє почуття зверхности в його істинній подобі. Деякі нації, які його так само відчували, наголошували на своїх правах, а не обов’язках. Для них певні іноземці були настільки поганими, що існували всі підстави для їх винищення. Інших, придатних лише для вирубування лісів чи носіння води для вибраних людей, залишали в спокої, якщо тільки вони добре давали собі раду з роботою. Собаки, знайте свого господаря! Я далеко не хочу сказати, що обидва ці підходи рівнозначні. Але обидва – фатальні. Обидва вимагають, щоб території, на яких вони діють, дедалі більше розширювалися. І обидва мають цю очевидну печать зла: лише жорстокість рятує їх від комізму. Якщо б не було розірваних договорів з червоношкірими, не було б винищення тасманців, не було б газових камер і Белсену, не було б бійні в Амрістарі[1], Black and Tans[2] чи Апартеїду, помпезність обидвох була б гучним фарсом.

І на завершення ми прийшли до стадії, на якій патріотизм у своїй демонічній формі підсвідомо себе заперечує. Честертон прекрасно демонструє це за допомогою двох рядків з Кіплінга. Це несправедливо стосовно Кіплінга, бо він знав – добре знав, як на такого безпритульного чоловіка, як він сам, – що може означати любов до рідного дому. Хоча, поза контекстом ці рядки можна використати для узагальнення явища. Ось вони:

  • Була би Англія слабкою,
  • покинули би швидко ми її.
  • Але не є вона такою…

Любов ніколи так не говорила. Це те саме, що любити своїх дітей тільки тоді, коли „вони чемні”, свою жінку – поки вона гарна, свого чоловіка – тільки за те, що він відомий та успішний. „Ми любимо своє місто не тому що воно славне, – сказав один грек, – а тому, що воно наше рідне”. Чоловік, який справді любить свою країну, любитиме її в час руїни і занепаду – „О Англіє, не зважаючи на всі твої вади, все ще люблю я тебе”. Вона буде для нього „злиденною, але рідною”. Він може вважати її доброю і славною, коли вона такою не є, тому що любить її; ця ілюзія до певної міри простима. Але Кіплінговий солдат говорить по-іншому; він її любить, бо вважає доброю і славною – любить її за її заслуги. Про неї приємно піклуватися, і це слугує винагородою для його гордости. А що якби вона перестала бути такою? Відповідь проста: „Покинули би швидко ми її”. Коли корабель почне тонути, він його покине. Отож, цей тип патріотизму, який починається з помпезности барабанів і стягів, по суті, вирушає в дорогу, яка може завести до Віші[3]. Ми ще зустрінемося з цим явищем. Коли природна любов стає безправною, вона не лише шкодить іншим типам любови; вона перестає бути любов’ю взагалі.

Тому патріотизм багатоликий. Ті, хто хоче його цілковито відкинути, здається, не задумувалися над тим, що неодмінно прийде – вже починає приходити – на його місце. Ще довго, і мабуть, завжди, нації житимуть у небезпеці. Правителі повинні якось надихати своїх підлеглих на мужність, щоб вони їх захищали, чи, принаймні, підготувати їх до захисту. Там, де знищені патріотичні почуття, це можна зробити тільки представивши кожний національний конфлікт у суто етичному світлі. Якщо люди не проливатимуть ні крови, ні поту за „свою країну“, то їх, напевно, треба переконати в тому, що вони борються за справедливість або цивілізацію, або людство. Це крок назад, а не вперед. Патріотичні почуття, звичайно, не мусять відкидати етику. Добрих людей треба було переконувати, що їхня країна стояла за праведне діло, але це все ж було діло їхньої країни, а не боротьба за справедливість як таку. Різниця видається мені важливою. Я можу без самовдоволення чи лицемірства вважати, що коли силою захищаю свій будинок від бандитів, то роблю правильно; але коли я починаю вдавати, що поставив бандитові під оком синець суто з моральних причин – будучи абсолютно байдужим до того, що це був мій будинок – я стаю нестерпним. Вдавати, що коли діло Англії праведне, то лише тоді ми стаємо на її бік, – як міг би зробити якийсь нейтральний Дон Кіхот, – це просто фальшиво. А нонсенс тягне за собою зло. Якщо діло нашої країни – це Боже діло, тоді треба знищити геть усіх ворогів. Речам, які великою мірою є цьогосвітніми, хибно приписують трансцендентність.

Колись патріотизм міг гартувати людину на найвищі подвиги, залишаючись не більше, ніж почуттям. Війни могли бути героїчними без претензій на Священну Війну. Смерть героя не плутали зі смертю мученика. Таке почуття може сміятися із себе самого. Наші старі патріотичні пісні неможливо співати без вогника в очах; пізніші вже нагадують гімни. Мені набагато ближче до душі „Британські гренадери“ (з його тра-та-та), ніж „Земля надії й слави“.

Потрібно зауважити, що цей тип любови, який я досі описував, зі всіма своїми складниками, можна сповідувати не лише стосовно країни, а й, наприклад, щодо школи, полку, великої родини чи класу. Всі вищезгадані критичні зауваження будуть тут доречними. Це також може стосуватися установ, що претендують на більше, ніж природну прив’язаність, наприклад, Церква чи (борони Боже) церковна партія або монаший орден. Ця жахлива тема вимагатиме окремої книжки. Тут достатньо сказати, що Церква як Небесна Спільнота – це також і земна спільнота. Наш (суто природний) патріотизм стосовно останнього може дуже легко запозичити трансцендентні мотиви першого і застосувати їх для виправдання найогидніших учинків. Якщо колись буде написана книжка, яку я не маю наміру писати, це мусить бути вичерпна сповідь християнського світу про свій особливий внесок до всього набутку людської жорстокости і зради. Велика частина „Світу” не почує нас, поки ми публічно не відречемося від значної частини свого минулого. А чому вони мають нас чути? Ми взивали ім’я Христа, а служили Молохові.

Здається, мені ще варто б згадати в цьому розділі про любов до тварин. Але це більше пасуватиме до наступної глави. Вважаємо ми тварин особистостями чи ні, але коли їх любимо, – вони такими нам видаються. Тому любов до них – це справді один із видів Прив’язаности, що й буде темою наступного розділу.


[1] Розстріл британськими військами 380 послідовників Ґанді в 1919р. в місті Амрістар у штаті Пенджаб, Індія.

[2] Black and Tans – спеціяльна допоміжна британська поліція для придушення Ірландського визвольного повстання в 20-х pp. XX ст.

[3] Vichy, місто у Франції в регіоні Овернь. Після капітуляції Франції в Другій світовій війні стало резиденцією французького угодовського уряду на чолі з генералом Філіпом Петеном. Під Віші розуміють зраду й угодовський режим.

Попередній запис

Любов до батьківщини (І)

Наступний запис

Найпоширеніший різновид любови (І)