Любов – це почуття в нас самих.
Споконвіку.
Потрібно лише видобути її, зробити вибір, виразити.
За допомогою сердечної ніжности.
Саме такий шлях є єдиним, щоб пережити і відчути любов, поширюючи її загалом на людство, не плутаючи любов з сексом і не обмежуючи її взірцями бачення подружжя, які нам пропонують телебачення, торгівля, споживацьке ставлення до життя, політика.
Сердечна ніжність, справжня любов є революційними.
Вони не вписуються в закони суспільства, в якому усе робиться лише заради вигоди, де люди живуть разом лише, щоб упоратися з особистими неврозами, де недовіра вважається кмітливістю, вмінням жити.
Правдива любов, сердечна ніжність не чекають нічого у відповідь. Про це не повинні забувати подружні пари. Дуже часто ми є лагідними, лише коли впевнені, що партнер заслуговує на це або відповість тим самим. Або ж лише в романтичні, чарівні хвилини.
Але усе це жахливо.
Це означає, що ми присвоїли собі право судити про иншого, тобто маніпулювати ним, зумовлювати його поведінку. Це означає жити поза реальністю.
Така поведінка не виражає сердечної ніжности.
Кохання заради кохання є життєвим вибором.
Це є підходом особистости.
Це є поверненням до людської природи.
Ми обираємо тепер, у цю хвилину, ніжність, лагідність, тепло, довіру в подружжі. За будь-яких обставин.
Моє бачення особистости
Відповідно до мого особистого бачення, з психологічної точки зору, людина – це тіло, не відокремлене від психіки, від душі, зрештою, від духу. Це бачення не вписується в концепцію сприйняття тіла лише як чогось суто фізичного, обмеженого, смертного, а душі – як чогось шляхетного, духовного, безсмертного.
Я не вважаю тіло діяметрально протилежним душі.
Тіло і душа людини становлять єдине ціле.
“Моя” людина не живе лише для себе самої, не ставить власне Я в центр усього існуючого навколо, не підпорядковує своє життя лише власним потребам, але керується духовністю та свідомістю.
Йдеться про свідомість, звернення до духовного, яке через трансцендентну складову надає нових характеристик, нового значення і нового виразу.
Однак, на мій погляд, Бог дуже часто мовчить.
Хто може сказати, що чув голос Бога?
Хто може бути впевненим, що не сплутав його із власними примарами?
Для мене Бог завжди абсолютно не такий, як ми, инший.
Але промовляє до нас.
Через инших людей.
Особливо через найбільш слабких.
Саме вони примушують нас не замикатися в собі.
Саме вони наполегливо підштовхують нас до любови.
Саме вони змусили мене написати цю книгу, саме вони спонукали мене шукати нових способів, щоб висловити свої думки.
Любов як свідомий вибір
Перехід від звичайної відкритости до оточуючих, від вродженої привітности до справжньої і усвідомленої любови до усіх навколишніх виявився для мене повільним.
Коли я уявляю своє життя як мандрівку, тоді зауважую, що в кожній людині, у кожній ситуації, що зі мною трапляється, я віднаходжу своєрідні знаки для кращого спрямування мого розвитку.
Коли я розцінюю своє життя на цій землі, як дане мені для того, щоб вдосконалюватися, щоб звести до мінімуму рівень власного неврозу, тоді инші люди стають постійним мірилом мого егоїзму, моїх амбіцій.
Стають для мене своєрідними ліками.
Тепер, коли хтось провокує негативні почуття, замість того, щоб засуджувати цю людину, я заглиблююсь у себе, щоб роздивитись, які саме негативні риси при цьому розкрилися. Лише таким чином я став справді відповідальним за власні почуття і емоції.
Врешті-решт, коли я уявляю те, що ми усі – люди і тваринний світ, небо і земля, рослини і мінерали – поєднані невидимою ниточкою, тоді любов стає свідомим вибором: коли я виражаю ніжність до иншої людини, я одночасно виражаю ніжність до самого себе, коли завдаю душевних ран иншій людині, водночас завдаю ран і собі самому.