Суттєве не завжди є необхідним
Мені потрібен хтось, хто розповідатиме мені казки.
Мені потрібен хтось, хто співатиме мені колискові.
Мені потрібен хтось, хто триматиме мене за руку
Мені потрібен хтось…
* * *
Так приємно, що ти прийшов. Я скористаюся цією нагодою, щоб дещо попросити: вирішуй ти за мене. Я тут, як у в’язниці.
Я втомлена, тож як я піду? Йди ти.
Якщо мені потрібна тиша, то де її взяти? Мовчи.
Якщо мені бракує тепла, то де я його віднайду? Обійми мене.
* * *
Хочеш, щоб хвора людина стала хоча б на мить щасливою? Додай почуттів до необхідности.
* * *
Медсестра нічної зміни увійшла навшпиньки, зупинилася на порозі і прислухалася до темноти.
Почувши, що я не сплю, вона повернулася до мене: “Все гаразд?”. Потім вона несподівано доторкнулася рукою до мого чола, і я на мить відчула себе дитиною, а її – своєю мамою.
* * *
Сьогодні я йду в зоопарк.
За мною прийшли з ношами-каталкою. Мене повозять вверх-вниз по лікарні, оскільки треба зробити певні аналізи.
Я перетворюся на тигра в клітці, відлюдькуватого та потривоженого.
Я перетворюся на мавпу, яка біситься в клітці.
Я перетворюся на очі газелі, які провокують тих, хто в них дивиться.
Ви, що ходите вверх і вниз сходами та коридорами лікарні, відвідуючи ваших близьких, чому ви не відчините дверцята моєї клітки, даруючи мені посмішку?
* * *
Одна хвора спиталася в молодої волонтерки, яка прийшла вчора: “Чому ти це робиш?”.
“З любови” – відповіла вона. “Ти що, хочеш сказати, що любиш мене?” Волонтерка розсміялася: “Ні, ні! Розумієте, я так люблю себе, що не втрачаю жодної можливости для збагачення. Тому щоразу, коли маю таку нагоду, я приходжу до вас, щоб вчитися…”
* * *
У тебе неймовірна влада: полегшувати мої страждання своєю любов’ю.
Що більше ти використовуєш цю владу, бодай несвідомо, то більше я почуваюся щасливою.
* * *
Я щаслива!
Кажете, це неможливо, бо я хвора? Я теж так думала, але… я щаслива!
Я знаю, що це ненадовго, лише на одну мить, але яка ж вона яскрава та незабутня! Настільки, що я не можу просто її ігнорувати.
Що сталося?
Сьогодні, коли я розповідала тобі про мої переживання, ти перебила мене і сказала: “Яка ж ти гарна!”
І ти не брехала!
* * *
Не поспішай. Ти приходиш і йдеш поспіхом. Видно, що в тебе немає бажання побути зі мною.
Приходь рідше. Приходь лише тоді, коли справді цього прагнеш. Та коли приходиш, залишайся поруч зі мною.
* * *
Якби ти зміг подолати в собі страх моєї хвороби! Ти міг би сидіти поруч зі мною, взяти мене за руку та розмовляти зі мною так, як тоді, коли я була здоровою. Яка б це була радість для мене, яка утіха!
Коли ти втікаєш, ти наче кажеш: “Хвора, я тебе не люблю”.
* * *
Коли ти приходиш провідати мене, я відчуваю на тобі аромат здоров’я.
До твого одягу причепився галас міста.
У твоїх жестах помітно значну енергію, яку ти приховуєш. Коли ти зі мною. У твоїх очах вирує життя.
Коли ти йдеш, не забирай все. Віднайди спосіб (не знаю, який, винайди його сам), щоб тут, зі мною, залишилося щось від тебе.
* * *
Щоб любити, треба пробувати. Підійди ближче до мого ліжка, щоб я відчула твоє тепло. Яке задоволення я відчуваю, коли ти “перемішуєшся” зі мною!
* * *
Якщо колись настане той день, коли я порину в той глибокий сон, який називають комою, знайте, що я дечого чекатиму.
Я слухатиму все.
Я почую все.
Лише тоді, коли я отримаю достатньо любови, я зможу померти.
* * *
Який егоїзм! Я прожила життя, щоб прагнути блискавичної смерти.
А хто залишиться?
Краще вже ця хвороба, яка дає мені час допомагати іншим.
* * *
Зачекай, не йди ще…
Скажи, коли я одужаю, то зможу віднайти тебе? Я зможу подолати всю ту відстань, яка зараз нас розділяє?
Якщо зараз ти занадто віддалився, то чи зачекаєш на мене згодом?
* * *
Як може хворий бути щасливим? Достатньо, щоб він трішечки відкрився та прийняв інших, даючи їм змогу дарувати йому любов.
* * *
Ти, напевно, сміявся би, якби я тобі сказала, наскільки мені подобається лежати на твоїх ногах, заплющивши очі, коли ти мене гладиш. Моя рука віднайшла б притулок у твоїх руках, а я (нехай лише на мить) вже не була б самотньою.
* * *
Я повинна наважитися і усвідомити той факт, що вже не даю собі ради самостійно. Мені, як дитині, потрібні допомога, керівництво та підтримка. І ласка.
Я знайшла тих, хто мені допомагає, керує мною та підтримує мене. Але чи є хтось, хто готовий мене приголубити?
* * *
Хвороба подвоює кількість моїх таємниць. Що їх більше, то самотнішою я почуваюся. Чи є хтось, хто зміг би мене вислухати?
* * *
З порогу ти питаєш: “Тобі щось потрібно?”.
“Ні, дякую”, – відповідає мій голос.
“ТАК!” Це вже кричить моє серце. Мені потрібна любов, любов і любов!
* * *
Досі я використовувала своє тіло як засіб, що перебуває в моєму цілковитому розпорядженні. Дуже рідко я прислухалася до нього. І не тільки. Якщо бути чесною, я ніколи його не любила.
Моє тіло? Зависоке, занизьке, заважке, залегке, загрубе тут, занадто худе там… Моє обличчя? Я ніколи не сприймала себе. Моє волосся? Катастрофа! Моє тіло не має нічого такого, що мені хоча б трішечки подобалось.
У ті хвилі, коли моє тіло мене не слухалось, я відчувала гнів та огиду. Я строго ставилася до нього в таких випадках. Я годувала його отрутою ліків, не таких вже й потрібних, щоб повернути його в стан повної бойової готовности. Я відмовляла йому у відпочинку та в часі для віднаходження своїх ритмів.
Чому я так не любила своє тіло? Лише зараз я усвідомлюю, до чого я його довела. Якби я його любила, якби я його поважала, хтозна, можливо, я б і не захворіла.
Але ніколи не буває запізно. Я беру дзеркало і дивлюся на моє втомлене обличчя. Якби це було обличчя моєї мами, я б відчула ніжність. Якби це було обличчя моєї доньки, я б розцілувала його. Невже я не є ні моєю мамою, ні моєю донькою?
Бідне моє тіло, протягом цих всіх років ти розділило зі мною, мовчазний товаришу, усі битви мого життя, відмічаючи на собі кожну рану… І як тепер, коли ти просиш подбати про тебе, я змогла б не любити тебе?