Тому треба підсумувати: Євангеліє, Церква – не втеча від дійсности, це не тихе плесо чи гавань. Навпаки, це – сходження по крутих сходах. Один із чудових сучасних американських письменників Томас Мертон[1], який недавно помер, писав в автобіографії «Семиярусна гора» про те, яке важке було його сходження: ставши християнином (він став ним вже дорослим, будучи значно старшим, ніж майже всі, що тут присутні, а потім став монахом), він думав, що все гаразд, що тепер він досягнув того, чого бажав і про що мріяв. Він думав, що прийшов у тиху гавань, а потрапив на поле бою, передовсім бою з собою.
Деколи буває так: біля моря – нависаючий обрив, і любителі починають лізти вгору, а коли доповзають догори, їм здається, що сходження завершилося, аж раптом виявляється, що там ще видніється… Так часто трапляється в житті людей, які хочуть іти по християнській дорозі.
Це важка і відповідальна дорога, хоча й радісна. Ось наш знак – хрест. Часто кажуть, що це знак скорботи, суму, дехто навіть боїться хреста, деяким людям він нагадує мало не цвинтар. А тимчасом, це – радісний знак. Бо, віддаючи своє життя за людей, Христос радів. І ми можемо про це здогадуватися, незважаючи на всі Його безконечні муки. Приміром, мати, яка помирає, знаючи, що своєю смертю вона рятує життя своїй дитині, вона ж не лише страждає, вона ще й радіє. Хрест – це знак самовідданої любові.
Христос сказав: «Нову заповідь Я вам даю [хоча про любов говорили і раніше, багато століть], Любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви!» (Ів. 13:34). «Як я», тобто самовіддано. Знову ж таки слова «самовідданий, самовідданість» заяложені. А що вони означають? Вони означають переміну всього нашого внутрішнього єства. Що в нас перебуває на першому місці? Самість! Я! Егоцентризм! У найглибшому сенсі цього слова. Згадайте, як ви спілкуєтеся зі своїми друзями. Більшість із них, говорячи про що завгодно – про спорт, про книги, фільми, про різні справи, чомусь автоматично переводять розмову на свої справи і лише тоді якось розквітають. Тут не треба звинувачувати людей, просто в нас такий хребет – моє «я»! І християнство вчить його долати, щоб відкрилося правдиве джерело особи, бо наше «я» – це псевдоособа. Егоцентризм – це карикатура на особу. Коли люди приходять до віри чи перебувають на її перших щаблях, то часто егоцентризм перешкоджає в стосунках з Богом. Людина стоїть перед Богом і думає: що Він мені дасть? Що я від Нього очікую? І весь час «я», це величезне «я». А Бог як такий собі додаток, як друге «я». Звичайно, ніхто так свідомо не каже, але сенс, інтонація, тональність цієї думки є такими.
А тимчасом якщо не Він, то нас фактично не існує. Нас нема. Ми як метелики-одноденки. Що таке наше життя на тлі всього світу? Ніщо. Але якщо в нас відбивається Боже світло, то ми містимо в собі… Тут є гарний образ: коли лежить розбите скло – це просто купа сміття. А коли на нього падає світло – це і веселка, і блиск алмазів, і краса. Тому коли на нас падає світло Вічности, ми стаємо справді причетні до неї і віднаходимо сенс свого існування. Ми – частина Його задуму.
Ви запитаєте, якщо частина – отже, виходить, що ми в якісь велетенській фабриці, де гайки, гвинтики, якісь деталі, підшипники; ми теж щось таке? Це не так. Тут є одна дивовижна особливість християнського Одкровення. Воно збирає людей у Церкву – це ми всі разом, і водночас вона надає виняткової вартости кожній душі. Згадайте, хто читав Євангеліє, притчу Христа про пастиря, який лишає дев’яносто дев’ять овечок і йде шукати одну, ту, що загубилася. Отже Йому важлива одна, тобто кожна вівця. Отож це зовсім інша арифметика. Особа має виняткову цінність! Кожна! Я би так сказав: Бог любить кожну людину найбільше за всіх. І якщо б ми цю любов, яка на нас проливається, хоча б на мить відчули, то наблизилися б до найосновнішого в християнстві…
Ось перший обрис того, що я хотів вам сказати. Річ у тім, що цю тайну християнства, тайну тієї внутрішньої сили, яка в ньому є, можна пояснювати за допомогою філософії, навіть космології, можна говорити про місце в ній світової еволюції, але все це абстрактно, хоча й дуже цікаво як те, що має значення в нашому житті.
Але важливе найосновніше. Найосновніше – що є сенсом. І сенс – це Він! І Він нас бачить, і Він на нас дивиться, і Він має безпосередній стосунок до кожного з нас. І в цьому – вирішення всіх загадок, усіх запитань. Не просто вирішення так, як ми розв’язуємо яку-небудь задачу, а внутрішнє вирішення, коли все це знімається.
«Блажен, хто вірує, тепло йому на світі», – ми всі повторюємо ці слова Грибоєдова. Але повторюємо, не розуміючи. Бо, хоча слово Христове нас зігріває, любов Христа нас зігріває, але зігріває нас лише тоді, коли ми дозволяємо собі стояти на вітрі. Бо віра – це не тепле кубельце, це подорож по гірському хребті, коли вітри дмуть з цього й з того боку. І ви прекрасно можете відчути в своєму житті, як вітри дмуть з обох боків. Я не описуватиму, з яких обох боків, але ви самі здогадаєтеся, подумавши. З двох боків. З одного і з другого.
Ось яка це дорога. Вона вносить сенс у наше творче покликання, у нашу любов, у наші особисті взаємини, у наше ставлення до родини, до праці, у пізнання світу, яке нам тепер відкривається, як пізнання тайни Божих замислів… Пригадую, коли я вчився, мені доводилося робити розтин тварин; для мене це завжди було священнодійство, найдивовижніше з усіх торжественних обрядів, які я бачив. Бо в цьому організмі закодована Божа думка….
І це, звичайно, стосується і нашого суспільного існування. Бо християнин живе серед людей. Це надзвичайно важко – багатьом християнам хочеться закапсулитися, сховатися в такий собі кокон. Інколи треба мати таке психологічне забороло, але, загалом, ми маємо свідчити, і не словом, а вчинком. Маємо бути такими, аби люди подивилися на нас і побачили в нас якусь іншу породу людей, що в нас є щось таке непохитне і прекрасне, що досяжне для кожного. Це найкраща проповідь.
Я сказав про найосновніше в християнстві. Все інше – інформація, яку можна почерпнути з книг і з розмов. Але я хотів надати вам не просто інформацію, а торкнутися того, що є для всіх нас центральним, стрижневим.
Весна, 1980 р.
[1] Томас Мертон (1915 – 1968) – монах-трапіст, богослов, містик, поет, автор понад 70 книг. – Прим. ред.