«Ствердивши» без жодних поважних наукових доказів так звану вічність матерії, усякий матеріялізм, а діялектичний, радянський зокрема, вжив іншої, «магічної» формули, щоби з цієї «вічної матерії» вивести все те, що є сьогодні в світі. Цією формулою, а й вона не має нічого спільного з поважною наукою, є так звана еволюція (розвиток).
Матеріялісти твердять, що матерія вічна і є першою причиною всього існуючого, хоч і яким складним воно не було б. Ми вже сказали, що це було б правдивим, якщо б лише матерія та її природні сили могли дати також і початок органічному життю, якщо б зуміла самочинно розбудити змислове пізнання звірят чи розумову і волеву снагу людини. Легко б усе це дав саморозвиток неживої, мертвої матерії, то її можна б уважати за першу причину всього буття. Тобто життя мало б таку ж причину свого виникнення, як і світ неживий. Бо коли матеріялісти твердять, що матерія вічна, тоді все, що живе, мало б початок свого життя також у вічності. Водночас і вони признають, що був такий час, коли в усьому космосі не було нічого іншого, а тільки нежива неорганічна матерія.
Отже, матеріялістам необхідно збагнути, як з цієї неживої матерії виникло життя. І вони намагаються, бо мусять, дати на це пояснення. А воно зводиться до магічного слова «еволюція». Еволюція відбувалася протягом довгого часу, бо матерія, на їхню думку, вічна. Коли приглянемося ближче до цієї відповіді, то відразу насувається інше питання: якщо еволюція триває від віків, то чому той розвиток осягнув форму життя щойно, скажімо, мільярд років тому? Чому не від віків? Чому життя не постало від віків, якщо «вічною» є матерія? Бо, врешті-решт, яке значення може мати мільярд років для вічности, для безконечної кількости років?
Очевидно, вони скажуть, що раніше не було відповідних, сприятливих умов для виникнення життя. Та це нас не вдовольняє. Бо можемо і мусимо знову питати: Чому ж тоді оті сприятливі умови раніш не існували, але аж так пізно? Чому саме за останній мільярд років цей розвиток набрав такого потужного розмаху тоді, коли протягом віковічних епох доводилось повзти слимачим ходом?
Матеріялісти, може, щоб уникнути недоречности, доводитимуть нам, що ввесь розвиток – від неживої матерії, до живої та розумної людини – і повторився нескінченну кількість разів; досі вже безліч разів виникало життя на землі аж до розумної істоти включно, але завжди якийсь космічний катаклізм знищував усе дощенту, тож не залишилося з цього всього й сліду. Така відповідь могла б гарно вкладатися в якусь фантастичну повість. Тим часом не має вона жодного підтвердження в дійсності, а вже ніяк у саме наукових дослідах, якими дуже чваняться матеріялісти, покладаючи на них усі майбутні досягнення. Якщо ми покликаємося на дійсність, а не на фантазії, то треба, щоб тут матеріялісти відверто визнали своє незнання. Та це нелегка справа для «наукової гордости» матеріяліста. Вони ж бо звикли вдавати з себе всезнайків перед несвідомими масами, бо таке визнання могло б захитати їхній авторитет, а тоді навіть і політичну систему. В усякому разі, поміркованіші, навіть матеріялісти, схиляються до думки, що розвиток матерії не є віковічним, а має свій початок.
Хоча наші нібито недискретні запитання багато клопоту справляють матеріялістам та їхньому догматичному престижеві серед робочого люду, то ми ніяк не вважаємо за якийсь великий успіх те, що матеріялісти не вміють дати задовільної відповіді, а вдаються до фантазій; ліпше сформульованим, виглядає, було б таке запитання: чи еволюція дає нам остаточну відповідь і назавжди важливе пояснення для всіх обставин?
Ми, наприклад, спостерігаємо і доводимо на дослідах, що живі істоти – рослини, тварини, люди – ростуть, збільшуються, розвиваються, і питаємо себе: чому? Як пояснити це явище? Дехто може відповісти: Так є, бо живі істоти розвиваються. Та це не задовільна відповідь, не наукова, а тільки гра слів, бо автор такої відповіді вжив іншого виразу й означення тієї самої речі, яку він повинен був пояснити. Зростання є справжнім процесом еволюції. Але, стверджуючи це, ми ще не дали відповіді на питання: чому? А це стосується також Всесвіту, космосу; якщо хтось каже, що сонячна система, життя на світі «розвинулися», то цим він нічого іншого не сказав, як тільки підтвердив факт, який потребує дальшого пояснення. Лише підтвердження факту, що так воно є, – це ще не відповідь на питання, чому так є. Це схоже, наприклад, на таке пояснення: Іван Шпонька є багатий, бо має гроші; а має гроші тому, що багатий, або, інакше кажучи, «масло масляне».
Не пояснює еволюція і того, як її розуміє так званий діялектичний матеріялізм. Це ж бо ми стоїмо на тому самому місці, коли кажемо: це розвивається та розвинулося повільним і постійним процесом; або що все розвивається до якогось означеного пункту повільно та постійно, а згодом настає стрибок на вищий щабель, як твердить це совітський матеріялізм теорією про так звані якісні стрибки. – Ці «якісні стрибки» – тільки спроба матеріялістів урятуватися від абсурду. Коли матеріялісти усвідомили, що всіх відмінностей у світі не можна пояснити тільки більшою чи меншою кількістю, вагою, мірою клітин, атомів, молекул, руху тощо, то ухопилися легенької теорійки, мовляв, де еволюція не пролізе, там вона стрибає. Матеріялісти спостерегли, що відмінність між живим і неживим не полягає лише в більшій чи меншій рушійності, так як і різниця між пізнанням змисловим та розумовим не полягає виключно в більшій чи меншій ясності та виразності. Тому не можна пояснити переходу від неживого до життя тільки збільшуванням якоїсь одної якости неживої матерії. Таке збільшування розвитку може хіба що підготовляти виникнення якогось вищого єства. Перехід же нижчого роду до вищого, за вченням матеріялістів-комуністів, – це щось цілковито нове й вище. А те нове постає, на думку марксистів, якраз нагло, стрибком. Це називають вони також «діялектичним стрибком», пояснюючи своєю постійною боротьбою між так званою «тезою» і «антитезою», що дає в синтезі оте щось «нове».
Та чи справді це пояснює виникнення вищих форм життя з неживої матерії? На думку матеріялістів – так, за вимогами здорового розуму – ні. Бо науково не можна довести, щоб одна форма буття, суттєво вищого характеру, могла постати з іншої форми буття, що є суттєво нижчого характеру, і то за допомогою якогось неозначеного «стрибка». Бо що таке отой «стрибок»? Годі його пояснити так, як це роблять марксисти: отією вічною боротьбою між тезою та антитезою. Бо тоді йшлось би про боротьбу між старим і новим – між матерією та життям, між життям і розумом. А як же ж тоді пояснити оте «нове» якоюсь боротьбою між новим і старим, якщо те нове ще не існувало? Як може боротися нежива матерія з новим життям, коли того життя ще немає? Це звичайна боротьба дон Кіхота з вітряками – виплодом фантазії, з якої нічого не виходить. Тому те вище, нове не може постати з такої діялектичної боротьби, бо матеріялісти ставлять тільки тезу, а не мають під рукою антитези. Тому і ця їхня синтеза неможлива, вона бо тільки виплід фантазії. Матеріялісти, може, скажуть, що ця боротьба відбувається між двома нижчими видами буття, матерії, і з цієї боротьби виникне щось третє, вище. Та це звичайний абсурд: ніхто не може дати того, чого не має. Навіть із сотні гарбузів ще не виросте слон, так як не виникне людина із тисяч мавп, хоч би вони між собою так боролися, щоб поздирали геть усю волохату шкіру та порозбивали й випростували свої плоскі носи. З цієї діялектичної боротьби ніяк не «вискочить» людина – вільна та розумна, у ліпшому разі буде декілька скривавлених та роз’юшених мавп, з пообгризеними носами чи пазурами. Тож треба сказати, що магічна формулка «еволюція» – ніщо інше, як звичайна гра слів, а їхні діялектичні примхи – це тільки небезпечні скоки людського розуму, єдиною рушійною силою яких є фантазія. Очевидно, ці принципи мають стільки правди, що вони лише пригадують отой дійсний і розумний «стрибок» між небуттям та буттям, а стався він не сам собою, а завдяки великій рушійній силі Божої всемогутности. Це пояснює все, навіть малій дитині, яка вміє прочитати букви звичайного християнського катехизму. Дивно, що це так трудно для отих діялектичних карколомних «стрибків» – творців матеріялізму та марксизму. Та, може, треба шукати пояснення того явища у відомому «горі від ума» московської інтелігенції XIX століття.