«А коли Іван виданий був, то прийшов Ісус до Галілеї, і проповідував Божу Євангелію, і говорив: Збулися часи, і Боже Царство наблизилось. Покайтеся, і віруйте в Євангелію!
А коли Він проходив біля Галілейського моря, то побачив Симона та Андрія, брата Симонового, що невода в море закидали, бо рибалки були. І сказав їм Ісус: Ідіть услід за Мною, і зроблю, що станете ви ловцями людей. І зараз вони свого невода кинули, та й пішли вслід за Ним. А коли недалеко прийшов, то побачив Він Якова Зеведеєвого та брата його Івана, що й вони в човні невода лагодили. І зараз покликав Він їх. І вони залишили батька свого Зеведея в човні з робітниками, і пішли вслід за Ним.»
Поет Джон Бетджемен[*] у віршованій автобіографії описує, як батько змушував його продовжити сімейну справу. Юний Джон не мав анінайменшої схильності до цього; він мріяв стати поетом. «Безглузді мріяння», – виказував батько. Ти маєш зайнятися сімейним бізнесом не лише заради грошей, але і заради честі: ти є представником четвертого покоління нашого роду. Це твій обов’язок. Юнак відмовився і піддався власному покликанню, а в результаті удостоївся звання придворного поета і упокоївся у Вестмінстерському абатстві.
Хто знає, скільки поколінь Зеведеївої сім’ї ловило рибу в морі Галілейському – мабуть, куди більше, ніж чотири. У тій країні, у тій культурі – як до цього дня в багатьох країнах і культурах – невеликий сімейний бізнес передається не лише з покоління в покоління, але навіть із століття в століття. Так воно вірніше, надійніше, людина знає, що їй слід робити. Якщо настануть важкі часи, і те не біда: потрібно лише працювати старанніше.
І тут з’являється молодий пророк з Назарету і пропонує Якову з Іваном, а також їх сусідам Петру і Андрію, кинути все і йти за Ним. І вони покоряються. Тільки сьогодні я прогулювався увечері уздовж набережної одного шотландського містечка і натрапив на чоловіка приблизно моїх років. Він сидів на ґанку будинку біля самої води і лагодив мережі для лову лобстерів. Цікаво, подумав я, а як би він зреагував, якби я запропонував йому залишити мережі і йти за мною або нехай навіть за Ісусом (до речі, місто це цілком символічно зветься Сент-Ендрю). Замисліться, як жили Петро, Андрій, Яків і Іван, в яку невідомість покликав їх Ісус, і ви зрозумієте, що ця проста на вигляд історія перевертає всі основи: залиште усе звичне і знайоме, відмовтеся від надійного, киньте сім’ю (а тодішня цивілізація трималася на родинних зв’язках), і йдіть за Ісусом. Адже і сьогодні багато людей, зокрема і серед читачів цієї книги, постають перед таким же вибором.
Розповідаючи про заклик рибалок, Марко намагається нагадати своїм читачам інші сцени з Писання, з життя народу Божого. «Залиш свою країну і дім батька свого, – сказав Господь Авраму, – йди в землю, яку Я покажу тобі». Аврам, як і Петро з друзями, послухався і пішов, куди було велено. Марко як би натякає: настала пора залишити старовинну сімейну справу народу Божого. Бог велів писати нові вірші і закликає нових поетів.
Заголовок цієї нової поеми – «Царство Боже». От про що мріяв увесь Ізраїль. Не чергові настанови, не зміни в політиці, і – Боже, упаси! – не новий «вид духовності». Так, з цього з’являться і настанови, і політика, і вже звичайно молитва, але йдеться про щось більше і більш цілісне. Це Блага (і дуже тривожна) звістка про Живого Бога, Який рушив у дорогу, Який от-от прибуде в Царство Своє. Ця Звістка вимагає відповіді. Це Блага звістка від Бога.
Зверніть увагу, як Ісус вибирає момент для рішучих дій. Поки Іван на берегах Йордана проповідував прийдешнє царство, Ісус не квапився, але як тільки Івана ув’язнили, настав момент діяти. Ми достатньо знаємо про Ісуса і здогадуємося, що Він молився і чекав, поки Отець не дасть зрозуміти: час настав. Проте ж Бог говорить з нами і «тихим голосом серця», і мовою глобальних подій. Тоді Бог явно показав Ісусові: щоб Царство настало, а не виявилося відкладеним, треба вийти до людей і діяти згідно зі Своїм покликанням. Тоді Він попрямував в галілейські села як мандруючий пророк на відміну від Івана, що проповідував на одному місці, як вісник, який повинен терміново повідомити людям всюди, що день Божий настав. Час настав.
Пройдіться вулицями будь-якого міста чи села все ще християнського світу, проголошуючи: «Покайтеся і віруйте в Благу звістку». Усі подумають, що слова ваші означають: «Відмовтеся від своїх гріхів і станьте християнами». Звичайно, Ісус хотів, щоб люди припинили грішити, але в Його розумінні покаяння мало ще два дуже істотних значення. По-перше, треба було відмовитися від політичних і соціальних чвар і партизанського опору, які нестримно затягували Ізраїль у безумну і погибельну війну. Уявіть собі, що хтось закликає до відмови від політики в країні, де половина населення з ідеологічних міркувань підтримує терористів. По-друге, Ізраїль повинен був навернутися до одвічної вірності Господові. Будь-яка людина, хоч трохи знайома з Писанням, знала, що таке навернення має статися перед тим, як Бог остаточно спокутуватиме Ізраїль. Заклик до покаяння, таким чином, сприймався як послання про момент звільнення, що наближається, позбавлення, що дарується Богом.
От чому цей заклик звучить разом із закликом увірувати. Ісусові сучасники сподівалися на найрізноманітніші речі: на своє походження, на свою країну і на Храм, на закони. Вони погоджувалися довіритися навіть Богові – якщо Бог робитиме те, що від Нього очікується. Ісус запропонував їм повірити в Благу звістку, згідно якої Бог збирається зробити щось нове. Люди могли взяти в цьому участь, і для цього було необхідно розірвати колишні узи, довіритися Ісусові і Його Звістці. Це нелегко – як тоді, так і тепер. Але саме це зуміли зробити Петро, Андрій, Яків та Іван, і до того ж закликаються всі християни сьогодні, і закликатимуться завтра, і аж до настання дня Господнього.
[*] Знаменитий англійський поет, письменник, телеведучий XX ст. Описав своє життя в книзі під назвою «Хто є хто» (Who’s Who). – Прим. ред.