«І встав Він, і звідти пішов у землю тирську й сидонську. І, ввійшовши до дому, Він хотів, щоб ніхто не довідавсь, та не міг утаїтись. Негайно бо жінка одна, якої дочка мала духа нечистого, прочула про Нього, і прийшла, та й припала до ніг Йому. А ця жінка грекиня була, родом сирофінікіянка. Вона стала благати Його, щоб із дочки її демона вигнав. А Він їй сказав: Дай, щоб перше наїлися діти, не годиться бо хліб забирати в дітей, і кинути щенятам! А вона Йому в відповідь каже: Так, Господи! Але навіть щенята їдять під столом від дитячих кришок… І Він їй сказав: За слово оце йди собі, демон вийшов із твоєї дочки! А коли вона в дім свій вернулась, то знайшла, що дочка на постелі лежала, а демон вийшов із неї.»
Це вже не просто зцілення, але політичний інцидент. Ісус знову наражається на небезпеку, а яку саме – ми можемо зрозуміти, зіставивши цей епізод з попередніми віршами. Щойно була показана суперечка про чисте і нечисте, і от вже Ісус вимушений мати справу з дівчиною, одержимою нечистим духом. Щойно Ісус вимовив слова, правильне тлумачення яких знищує захисний бар’єр, зведений євреями I століття навколо власної культури, для власної самоідентифікації; тепер Він приходить у місто язичників, намагається на якийсь час сховатися від людей, але це Йому не вдається, і в результаті Він здійснює чудо, яке мовою справ говорить те ж саме, що Він щойно говорив незрозумілими для слухачів реченнями.
З цього погляду треба розуміти обмін репліками між Ісусом і жінкою, що бентежать нас. При всій напруженості цієї сцени, ясно чутному відчаї жінки, тут відчувається і чітка іронія. Деякі коментатори намагалися прочитати цю сцену в дусі фемінізму, ніби, жінка коригує Ісуса, докоряє Йому за певну вузькість поглядів, проте навряд чи Марко хотів представити справу таким чином. Жінка приймає образливе прізвисько (євреї часто називали язичників «щенятами», але ж і язичники нічого доброго про євреїв не говорили) і обертає її до власної вигоди. Якби вона чи оповідач цієї історії, Марко, мали на увазі спростувати або підправити Ісуса, навряд чи варто було робити це саме так.
Мабуть, сам Ісус і рання Церква усвідомлювали, що в Його місію не входило поширення Благої звістки в язичницькому світі, що Він повинен був проповідувати тільки євреям про довгождане позбавлення, що вже наблизилося, і здійснити це позбавлення, завершивши Свою місію в Єрусалимі (про це ж йде мова, приміром, у Мф. 10:5-6 і Рим. 15:8-9). Як багато євреїв того часу Ісус вважав, що після спокутування Ізраїлю настане час всього іншого світу, який буде приведений під рятівну (і судову) владу Бога Ізраїлю, Творця. Язичники навернуться досить швидко, так що на даний момент найважливіше не відволікатися від головної мети. Ісус попрямував на північ, за межі єврейської території, не проповідувати і зціляти, а відпочити, сховатися після низки ризикованих справ і висловлювань.
Отже, Ісус не заперечує право язичників на любов і милосердя єдиного істинного Бога. Але Він не хоче поширювати Свою місію на інші регіони, щоб не відволікатися від тієї важкої і небезпечної місії, до якої Він покликаний. Якщо Він прославиться в Тирі, приморському місті, розташованому не так далеко від Галілеї, євреї отримають хибний сигнал. Місія Ісуса – не робота мандруючого цілителя і проповідника, але Звістка про Царство Боже, що настає.
Цей епізод досить різко нагадує нам, що Ісус прийшов не для того, щоб бродити всюди і надавати медичну допомогу. Йому належало зробити абсолютно конкретні (і нелегкі, що викликають ворожість багатьох людей) речі і часу було відпущено небагато. Коли ми уявляємо Ісуса в приємному для нас вигляді того, хто вирішує усі великі і малі проблеми людей, ми йдемо від всепоглинаючого сенсу Його унікальної місії. Ісус не може відволікатися від месіанського покликання, яке веде Його на хрест, і нам, читачам Євангелія і послідовникам Ісуса, не можна відволікатися від цієї конкретної місії Ісуса, як би не захоплювало нас цілком природне і навіть Богом дане бажання побачити, що цілюще світло Благої звістки поширюється на всі боки.
Учні сприйняли, а Марко описав вчинок Ісуса як знак, що підтверджує кожне слово, сказане Ним про ритуальну чистоту. Старі бар’єри, старі табу усунуті. Щенята під столом вже їдять свою частку від даного дітям хліба, а незабаром вони перестануть бути собаками і стануть дітьми, як і усі інші. Ми розуміємо, що Марко звертається передусім до своєї общини, де язичники виявилися причетними до обіцяного Ізраїлю Царству. Саме тому, що різкі слова Ісуса відносяться до того малого залишку часу, коли Ізраїль повинен почути Благу звістку – не то буде надто пізно – ми повинні розуміти, що описана тут термінова, напружена ситуація вирішилася розп’яттям і ніколи вже не повернеться. Ісус помирає на хресті, а римський центуріон свідчить: «Чоловік Цей був справді Син Божий!» (Мр. 15:39). З тієї миті для всього світу стало абсолютно істинним те, що було передбачено в цьому епізоді з сирофінікіянкою. Єврейський Цар став спасителем світу.