«І, вийшовши звідти, Ісус відійшов у землі тирські й сидонські. І ось жінка одна хананеянка, із тих околиць прийшовши, заголосила до Нього й сказала: Змилуйся надо мною, Господи, Сину Давидів, демон тяжко дочку мою мучить! А Він їй не казав ані слова. Тоді учні Його, підійшовши, благали Його та казали: Відпусти її, бо кричить услід за нами! А Він відповів і сказав: Я посланий тільки до овечок загинулих дому Ізраїлевого… А вона, підійшовши, уклонилась Йому та й сказала: Господи, допоможи мені! А Він відповів і сказав: Не годиться взяти хліб у дітей, і кинути щенятам… Вона ж відказала: Так, Господи! Але ж і щенята їдять ті кришки, що спадають зо столу їхніх панів. Тоді відповів і сказав їй Ісус: О жінко, твоя віра велика, нехай буде тобі, як ти хочеш! І тієї години дочка її видужала.»
Одним з найважливіших питань моралі і культури останнього століття стала національна ідентичність. Світ вжахнувся, дізнавшись, що німецькі нацисти убили шість мільйонів людей, чиїм єдиним злочином було те, що вони були євреями. Світ жахався, що система апартеїду в Південній Африці винайшла сотню способів дискримінації більшої частини населення тільки через колір їхньої шкіри. Врешті-решт, завдяки масі виконаної роботи дещо вдалося змінити, але в деяких частинах світу і до цього дня зводяться непереборні бар’єри між людьми різних рас і національностей.
Перед багатьма країнами як і раніше стоїть завдання не просто визнати на словах, що всі люди рівні незалежно від кольору шкіри і мови, але і на ділі здолати безліч забобонів, підозр і взаємної ненависті. Ідеалом для нас є суспільство, де люди різного походження можуть жити разом у мирі і гармонії.
Тому, коли ми читаємо цей розділ зважаючи на наш світогляд, він нас просто шокує. Створюється враження, що Ісус довго відмовлявся допомогти жінці тільки тому, що вона – іншої національності. Адже ми не стали б шанувати такого лікаря чи медсестру, які не хочуть лікувати пацієнта іншого походження, ніж вони самі. Це здається дуже дивним. Що ж відбувається? Тут ми знову дісталися до місця в Євангелії, що допомагає зрозуміти саму суть місії Ісуса. Він не був мандруючим лікарем, готовим лікувати кожну зустрінуту людину. У Нього було особливе покликання, про яке вже говорилося у віршах 10:5-6. Ісус, як вісник, мав оголосити євреям про настання Божого Царства, якого вони так довго чекали, про те, що їх Бог тепер нарешті виконує Свої обітниці, а сам Ісус є Христом – істинним царем, Божим помазаником.
Але в Старому Завіті Послання про Царство завжди було призначене для самого Ізраїлю. Не підтвердити це – означало б дати зрозуміти, що Бог помилився, обравши Ізраїль тим народом, за допомогою якого Слово Боже має поширитися на весь інший світ. Хоча багато християн, на жаль, постаралися забути про обраність Ізраїлю, письменники Нового Заповіту ніколи цього не забували, як і сам Ісус. У 5-му розділі говорилося про те, що Він прийшов не руйнувати Закон, але виконати його, завершивши місію Ізраїлю. Нове життя, угодне Господові, прийде через Ізраїль.
Тому Ізраїль повинен був почути Євангеліє першим з усіх народів. Ісус нагадує Ізраїлю про його покликання, бо настав час виконання Божої обітниці. Якби Ісус відразу почав проповідувати прихід Царства людям усіх національностей, Він представив би Бога порушником Своїх обіцянок. От чому учні Ісуса, за Його велінням, спочатку обмежили свою роботу тільки єврейським середовищем.
Але як вже бувало не раз в Ісусовому житті, у даному випадку майбутнє знову увірвалося в Його плани, можливо, здивувавши навіть Його самого! Він вже говорив про видатну віру язичницького сотника (8:10), тепер виявляє таку ж силу віри в хананеянки. Хананеї жили на північ від Ізраїлю і не були євреями; в їх землю Ісус і Його учні віддалилися, ймовірно, для того, щоб уникнути переслідувань на батьківщині. Жінка, про яку говорить Ісус, не лише свято вірить, що Він може зцілити її дочку, одержиму бісом, але і звертається до Нього як до «сина Давидового». Це месіанський титул, який самі апостоли тільки поступово навчилися вживати стосовно Ісуса. Хананеянка розуміє, що Ісус повинен піклуватися передусім про «дітей» – Своїх співвітчизників, але вона звертає слова Христа на свою користь за допомогою добродушного жарту: хоча собакам дійсно не можна віддавати дитячу їжу, але можна дозволити їм підбирати крихітки з дитячого столу. Чудове те, що жінка готова прийняти на свою адресу слово «щенята», «собака», яке зазвичай використовувалося для позначення язичників, але при цьому вона наполягає на своєму проханні. Значить, вона вірить у те, що ізраїльський Месія може зцілити людей всього світу, так що язичникам теж дістанеться Його дорогоцінна «їжа».
Треба зауважити, що рання християнська церква не виконала Ісусового припису, про який говориться в цьому уривку, оскільки вона із самого початку приймала до своєї спільноти язичників нарівні з євреями. Велика заслуга в цій перемозі над національним розбратом належить, зокрема, апостолу Павлу. Те, що дивує нас в Ісусових словах зараз, можливо, дивувало Його послідовників і тоді. Віра жінки допомогла їй випередити свій час, заглянувши в майбутнє, коли Ісус, після смерті на хресті і воскресіння, пошле Своїх учнів на проповідь людям всього світу (28:19). Коли апостоли, а можливо, і сам Ісус, ще не були готові до Голгофи, ця язичниця вже наполягала на Пасхі.
Бути християнином у сьогоднішньому світі означає мати таку віру, за допомогою якої можна наблизити майбутнє, обіцяне Богом. На початку XIX століття багато християн погоджувалися з тим, що рабство – це зло, яке колись зникне, але лише деякі були готові відмовитися від рабства негайно. Вільям Вільберфорс і його друзі присвятили свої життя роботі і молитві про те, щоб з Божою допомогою прийдешнє відбулося в сьогоденні. Це велика віра, з якою Ісус привітав свого часу хананеянку.
З якими ж питаннями ми стикаємося сьогодні? Які Божі обітниці, що стосуються віддаленого майбутнього, ми могли б наблизити, якби наша віра і молитви були такими, щоб Господь звернув на них увагу?