«Тоді то намісникові вояки, до преторія взявши Ісуса, зібрали на Нього ввесь відділ. І, роздягнувши Його, багряницю наділи на Нього. І, сплівши з тернини вінка, поклали Йому на голову, а тростину в правицю Його. І, навколішки падаючи перед Ним, сміялися з Нього й казали: Радій, Царю Юдейський! І, плювавши на Нього, хапали тростину, та й по голові Його били…
А коли назнущалися з Нього, зняли з Нього плаща, і зодягнули в одежу Його. І повели Його на розп’яття. А виходячи, стріли одного кірінеянина, Симон на ймення, його змусили нести для Нього хреста. І, прибувши на місце, що зветься Голгофа, цебто сказати Череповище, дали Йому пити вина, із гіркотою змішаного, та, покуштувавши, Він пити не схотів. А розп’явши Його, вони поділили одежу Його, кинувши жереба. І, посідавши, стерегли Його там. І напис провини Його помістили над Його головою: Це Ісус, Цар Юдейський.»
Сьогодні багато країн намагаються розставити пастки для багатих туристів, щоб їх гроші плавно перетікали в місцеву економіку. Юліан Барнс використовує це в сюжеті свого роману «Англія, Англія»: маленький прибережний острів Вайт заради туристів перетворений на мініатюрну модель усієї країни, яка стала доступною для огляду. Король і королева житимуть у точній копії одного зі своїх палаців і в певні години виходитимуть на балкон, щоб помахати натовпу. У туристів складеться враження, що вони бачать справжні події, хоча їм добре відомо, що це лише великий тематичний парк, створений заради їх грошей.
А от навіщо був потрібен фальшивий спектакль на «царську» тему, описаний в Євангелії від Матвія, – це питання складніше. Адже солдати, що знущалися з Ісуса, не отримували жодної вигоди, коли вони одягали Його як царя і фальшиво вітали, стаючи перед Ним на коліна. До цього солдати довго билися з тими, кого ми зараз назвали б терористами, – єврейськими борцями проти Риму. Можливо, ці борці убили когось з друзів солдатів, до того ж римляни просто втомилися від життя далеко від дому, там, де постійно виникають небезпечні і несподівані ситуації.
І от перед ними чоловік, що звинувачується в спробі стати «Царем Юдейським». Звичайно, незабаром він помре, але чом би зараз не повеселитися за його кошт – познущатися, побити, – щоб продемонструвати римське ставлення до «царів» інших народів? Як і «король» мініатюрної копії Англії в романі Юліана Барнса, цей «цар юдейський» на ділі дізнається, хто є справжнім володарем.
Читаючи цей уривок, треба пам’ятати, що йдеться про того самого Ісуса, Який кілька днів тому протистояв у Храмі первосвященику і старійшинам, а трохи раніше зціляв людей, святкував Пасху і проповідував Царство Боже. Але Ісусове розп’яття – не просто сумне завершення Його блискучої кар’єри, а кульмінаційний момент усього Його життя. Саме тепер Ісус зайняв Свій «престол» на хресті, а Його царський титул над головою повинен сприйматися як істинний. Над головами засуджених зазвичай вішали напис, що означає їх злочин, і для Пилата і римських солдатів таким злочином була заява Ісуса про те, що Він істинний Юдейський Цар. Але для євангелістів розп’яття Христове було засобом встановлення Царства. Адже Ісус заздалегідь говорив Своїм учням про той день, коли Він займе царський престол, по обидві сторони від якого знаходитиметься людина (20:22). Але, кажучи про престол, Ісус мав на увазі саме Свій хрест.
Адже те Царство, яке було згадане Ним вже у Нагорній проповіді, не може бути встановлене військовим шляхом, а тільки шляхом любові, готової принести себе в жертву. Зверніть увагу, що в цьому уривку знаходять втілення багато положень Нагорної проповіді. Відповідно до вірша 5:39, коли Ісус отримав удар по обличчю, Він не відповідає тим же. Ісус не чинить опір, коли солдати знімають з Нього увесь одяг (див. 5:40). Коли Він йде на страту, солдати використовують своє «право» змусити когось нести їх ношу (5:41), і тепер важкий дерев’яний хрест стає ношею Ісуса.
Нарешті, Ісус виявився на вершині гори, і в Нього немає більше можливості залишатися непоміченим (5:14), оскільки Він йде шляхом істинного Ізраїлю, який повинен нести світло світу. З Голгофи (Лобного місця) Ісус освітить Божою любов’ю всі темні куточки світу: Він візьме на Себе все зло світу – усю його ненависть, жорстокість, насильство, знущання і тортури. Тому не можна думати, що християнська віра – це накопичення внутрішнього духовного досвіду, але вона не має відношення до реального життя. Кінець євангельської історії свідчить нам про саму суть християнства. Тут ми стикаємося віч-на-віч з неприкрашеною гіркотою і жорстокістю світу, уся сила яких обрушилася на Того, Хто утілює любов Самого Бога-Творця.
В даному випадку доречна потрійна реакція на ці трагічні події, що шокують.
По-перше, це природне обурення тим, що все це взагалі могло статися. Але що ми робимо, щоб запобігти чомусь подібному в сучасному світі?
По-друге, це упевненість, що сходження Ісуса на такий «престол» принесе прощення, зцілення і надію мільйонам людей всього світу. Але чи достатньо ми намагаємося передати цю упевненість іншим людям?
По-третє, це глибоке потрясіння тим, які страждання Христос зазнав заради нас. Але чи вміємо ми по-справжньому бути вдячними Ісусу і молитися Йому як Богу, чиє обличчя і в смерті обернене до нас з любов’ю?
Адже тільки так ми теж зможемо йти за Ним шляхом, так мальовничо описаним Матвієм у Нагорній проповіді, – тим шляхом, який до кінця пройшов сам Ісус.