«Ви чули, що було стародавнім наказане: Не вбивай, а хто вб’є, підпадає він судові. А Я вам кажу, що кожен, хто гнівається на брата свого, підпадає вже судові. А хто скаже на брата свого: рака, підпадає верховному судові, а хто скаже дурний, підпадає геєнні огненній. Тому, коли принесеш ти до жертівника свого дара, та тут ізгадаєш, що брат твій щось має на тебе, залиши отут дара свого перед жертівником, і піди, примирись перше з братом своїм, і тоді повертайся, і принось свого дара. Зо своїм супротивником швидко мирися, доки з ним на дорозі ще ти, щоб тебе супротивник судді не віддав, а суддя щоб прислужникові тебе не передав, і щоб тебе до в’язниці не вкинули. Поправді кажу тобі: Не вийдеш ізвідти, поки не віддаси ти й останнього шеляга!»
Ми знаємо, як часто в наші дні виникає така низка подій. Політик, що перебуває при владі, з презирством говорить про опозицію. Хтось з представників опозиції грубо йому відповідає. І незабаром багато членів парламенту з криками підхоплюються зі своїх місць, образи чуються з усіх боків. На вулиці прибічники ворогуючих партій починають штовхатися і проклинати опонентів, потім у хід йдуть кулаки і ножі. На той час як приїжджає поліція, вже є вбиті, а постраждала сторона присягається помститися. Наступного дня активісти знову готові до зіткнень і нападають на випадкових перехожих, чиї сім’ї, у свою чергу, обіцяють помститися. Чи не це відбувалося у всьому світі і у всі часи?
В дні Ісуса люди теж розповідали про схожі випадки. Римляни ображали євреїв, самаряни нападали на євреїв, які їм мстилися, а різні єврейські партії ворогували між собою. Лінія ворожнечі розділяла поселення, громади, а іноді навіть сім’ї. Коли і окупанти, і окуповані не почувають себе в безпеці, вони стають підозрілими і усюди бачать прояви агресії. Часто тільки повне виснаження сил ворогуючих сторін зупиняє війну.
Ми добре знаємо з власного досвіду, що роздратування, яке накопичилося, люди нерідко приносять у свій дім. Працівник, на якого накричав його начальник, повертається в офіс і так само кричить на свого секретаря. Секретар йде додому і кричить на своїх дітей. Діти у свою чергу можуть зірвати образу на тваринах. Якщо ознакою зрілості людської особистості є вміння контролювати свій гнів, можна сказати, що багато хто з нас ще не зовсім «дозрів».
Як же чинить Ісус, щоб народ Ізраїлю, покликаний стати світлом світу, навчився не давати волі своєму гніву, що переростає в жорстокість? У цій частині Нагорної проповіді Ісус нагадує положення Закону і пояснює, як саме на їх основі можна стати цілісною, щирою і праведною людиною. Цей шлях, який Ісус пройшов першим і відкрив його для всіх нас, йде корінням у глибокі проблеми людської особистості.
Усе починається із здатності людини не дійти у своєму гніві до вбивства. Проте, як учить Ісус, сенс заповіді «не убий» не лише в цьому; треба, щоб у вас не виникло навіть побажання смерті іншому. Згрішивши проти цієї заповіді, ви піддаєтеся Божому суду, який вершиться відразу (в. 22). Кожного разу, даючи волю своєму гніву, ви руйнуєте, принижуєте себе. А якщо ви опуститеся до лайки, кепкувань і образ інших людей, то вогонь, що розгорається в душі врешті-решт поглине вас, – подібно до геєнни огненної.
Де ж вихід? Ісус відповідає: «Зо своїм супротивником швидко мирися» (в. 25). Як це просто – і в той же час неймовірно важко! Адже це означає спуститися зі свого п’єдесталу, відмовитися від почуття переваги над людиною, яка розсердила вас. Може здатися неймовірним, що примирення Ісус цінує вище, ніж молитву і жертвопринесення. Адже Він пропонує людині, яка вже купила жертовну тварину, але по дорозі до Храму раптом згадала про те, що образила брата свого, обов’язково примиритися з ним, перш ніж увійти до святого місця. Спробуємо уявити таку досить комічну картину: паломник залишає свого ягняти біля храму на багато днів, щоб відправитися в Галілею (батьківщину багатьох Ісусових слухачів), вибачитися перед скривдженими і потім повернутися в Єрусалим. Як завжди у Своїх проповідях, Ісус трохи перебільшує, щоб акцентувати увагу слухачів. Сенс цієї розповіді в тому, що, прийшовши молитися, людина повинна знати, що між нею і її сусідами, братами і сестрами не залишилося злості, образи. Скажете, це неможливо? Ісус стверджує, що Він тепер тут, щоб показати, як цього можна досягти.
У тому ж уривку перед нами відбувається ще одна сцена. Ви і ваш сусід готові з’явитися перед судом, щоб вирішити свою правову суперечку. Ісус каже, що треба постаратися заздалегідь усе з’ясувати і примиритися з сусідом – інакше ви ризикуєте за вироком суду опинитися у в’язниці чи позбутися всіх своїх грошей. Це цілком відповідна порада для простих судових тяжб між людьми, але в дні Ісуса народ Ізраїлю був у скрутному становищі: його утискували і римські окупанти, і місцеві багаті аристократи. Багато євреїв напружено чекали часу Божого суду, коли їх пригноблювачі будуть покарані. Але Ісус учив їх миритися зі своїми ворогами, а не розпалювати ворожнечу (ця тема буде розвинена у віршах 5:38-48).
Що ж станеться, якщо Ісусова порада не буде почута і вороги Ізраїлю переможуть? До кінця Його проповіді стає ясним, що тут зашифроване застереження про більшу небезпеку, ніж гнів або навіть злочин окремої людини. Якщо Ізраїль не навчиться бути обраним народом, щоб нести світло у світ, настає катастрофа: на віки виявиться узаконеною будь-яка жорстокість в ім’я інтересів нації.
Читаючи Євангеліє від Матвія, ми ловимо себе на сумніві: чи можуть люди дійсно жити так, як учить Ісус? І знаходимо відповідь: сам Ісус відмовився йти дорогою гніву; замість цього Він викликав гнів усіх Своїх ворогів і був убитий цим гнівом. Тому примирення – це не просто ідеал далекого майбутнього: ми покликані Ісусом, щоб утілити його в життя.