Молитовник для душі

Чи страждає хто з вас? Нехай молиться! Чи тішиться хтось? Хай співає псалми! Як. 5:13

Своєї рідної матері я не пам’ятаю, батька, здається, і не було. Були лише холодні стіни дитячого будинку і пошарпана постіль, які замінювали мені тепло батьківського серця. Звичайно, життя в дитбудинку нелегке, проте я навчилася жити так, як того вимагали його закони і правила: лягати спати, коли вимикають світло, їсти за розпорядком, гуляти, коли дозволять.

Усі мешканці дитячого будинку з сумом дивилися у вікно, коли когось із дітей забирали «нові» батьки. Вихователі говорили, що ці діти виграли в лотерею і що небагатьом так щастить. Старші діти жалілися, що таких, як вони, ніхто не хоче забирати, бо всі хочуть немовлят чи взагалі новонароджених. Я слухала це і почувалася товаром, який щоразу прибирали та готували до оглядин для нового покупця.

Якось мала приїхати молода пара. Я готувалася так, наче була переконана, що цього разу заберуть мене. Цей день мав бути особливим, і я так себе переконала в цьому, що навіть потай від вихователів поскладала до сумки свої старенькі пожитки. Але й цього разу вибрали не мене. У відчаї я рвонула коридором і заховалася на старе горище, де любила спостерігати за місяцем, зірками. Мені було дуже боляче, сльози заливали обличчя і горохом котилися на стару підлогу. Раптом двері скрипнули і на горище зайшла прибиральниця, яка тримала тут свій реманент. Маю визнати, що ця старенька була єдиною душею, яка завжди мене розуміла і жаліла. Коли я розповіла їй про все, співчутливо спитала: «Молитися вмієш?» Мені стало соромно, бо жодної молитви я не знала. Та й звідки могла знати, коли в той час радянська влада забороняла навіть думати про Бога, не те щоб молитися до Нього. «Господь почує тебе, ти лиш молися. Він слухає всіх, головне, щоб молитва була щирою», – провадила далі жінка. Відтак подарувала мені старенький молитовничок, який дістався їй від матері. Для мене настільки теплим було слово «матір», що коли я прийшла до кімнати і поклала молитовник під подушку, то відчула тепло.

З того дня почалася моя розмова з Богом. Я читала в молитовнику про ангелів, які нас охороняють, а уві сні вони до мене прилітали і тріпотіли крилами над моїм вухом; читала про Божу ласку та опіку, а уві сні хтось невидимий накривав мене ковдрою, щоб було тепло. Та відтоді мені завжди було тепло, коли я брала до рук молитовник. Кожна молитва була для мене особливою, а в кінці кожної я додавала своє благальне: «Господи, хай мене забере мама». Я знала напам’ять кожну молитву, але все одно не розлучалася з ним.

…Та весна і слова: «Збирайся, за тобою прийшли», – назавжди змінили моє життя. Пізніше я дізналася, що мої названі батьки тоді відмовилися від традиційних «оглядин», а, покладаючись на Господню волю і Його милість, просто вказали на моє прізвище в списку і зробили мене найщасливішою дитиною на землі. Тепер, уже дорослою, я не перестаю дякувати Господу за сім’ю, яку Він мені подарував, за щастя та любов, які Він дарує мені кожного дня. Мої батьки – найкращі тато й мама, і я вже забула, що вони не мої рідні, бо рідніших за них нема. Щовечора я повторюю вивчені напам’ять молитви, але тепер наприкінці кожної не прошу про батьків, а дякую за них, благаю про їхнє здоров’я та добробут. Від того моменту все змінилося, я більше не почуваюся самотньою. Незмінним залишилося одне – старенький молитовничок під подушкою.

Людмила.

Попередній запис

Гірке каяття

Наступний запис

Святість вінчання