Як тут не згадати того, хто, мабуть, був найбільшим провісником таїни смерти в літературі: Жоржа Бернаноса. Усі його твори крутяться навколо таїни смерти, як фундаментальної таїни, в якій розігрується духовне призначення людини. Та й сам Бернанос інтенсивно пережив власну смерть. У його романах смерть святих є світлою й інколи драматичною, а грішники – принаймні ті, що такими можуть виглядати, хай там яка таємниця в їхній душі – «не бачать себе вмирущими». «Йому пощастило, він не бачив себе вмирущим!» – доводиться часто чути. Бернанос, навпаки, вважає це поганим знаком: не треба прагнути такої смерти. А хто відповідає на Божу благодать, той бачить себе вмирущим і приймає таку смерть.
Свідчення Малої Терези від Дитяти Ісуса, Жака Феша чи Франка, молодого хлопця, хворого на СНІД, який помер кілька років тому і якого отець Данієль-Анж супроводжував на останньому етапі його життя, показують нам, як можна жити, не заплющуючи очей на реальність, на невідворотність у певному сенсі нашої власної смерти. Ці вибрані люди дають нам гостре усвідомлення того, що ми мали б переживати постійно. Звичайно, ми не можемо безперервно перебувати в такому насиченні, проте вони вказують нам справжній сенс нашого життя. Багато хибних цінностей, багато нібито невідкладних справ утратили б своє значення, якби ми не відвертали погляд перед реальністю нашої смерти.
Саме тому на самому початку Духовних вправ святого Ігнатія Лойоли згадано про нашу останню годину. Містика святого Ігнатія дуже виразно скерована на практичне життя, на чин. Отож у Вправах йдеться про те, що треба чітко розуміти, що робити зі своїм життям з огляду на Бога. Вони ставлять нас перед лицем нашої смерти саме для того, щоб ми могли розпоряджатися своїм життям, маючи правильну ієрархію нагальних справ і пріоритетів. Якщо б ми знали, що нам залишається жити лише кілька тижнів чи кілька місяців, чи вибір наш був би той самий, що й тепер? Звичайно, ми не знаємо, скільки часу нам залишається, проте ми знаємо, що помремо і навіть що можемо померти будь-коли. Це повинно освітити світлом істини вартість того, що ми робимо й чого не робимо, того, що беремо і що залишаємо.
Ось про що свідчать святі, а також, по-своєму, монастирське життя в Церкві. Чому Церква пропонує таке самозречення? Тому що воно дає змогу бути вільним для присутности Бога. Нащо відмовлятися від певних речей? Бо ці речі ми не візьмемо зі собою в могилу, як то сказав Йов: «Я вийшов нагий із утроби матері своєї, і нагий повернусь туди» (Йов 1:21). Отож марно накопичувати. Чи ми хочемо померти, як фараони, муміфіковані, оточені свійськими тваринами, так само муміфікованими, речами, предметами домашнього вжитку? Чи ми хочемо перетворити свою смерть у могилу фараона? Ось питання. Чи ми гадаємо, що зможемо щось забрати зі собою, чи мусимо погодитися з тим, що ми перехожі, «на землі чужаниці й приходьки» (Євр. 11:13)? Приймаючи це, ми й стаємо самими собою. Бо ж ми не просто істоти, які переходять у щось мізерне, ефемерне, у те, що розкладається й губиться, ми переходимо в Бога. Отож, «Бог є любов» (1Ів. 4:16), а «ніколи любов не перестає!» (1Кор. 13:8). У Ньому ніщо не губиться, навіть те, що в нас забрали, навіть те, що життя вириває в нас невблаганно.
Як ікону перед очима під час цих міркувань про смерть я пропоную світлину святої Терези з Лізьє, де вона сфотографована зразу після смерти. Ця світлина – неначе чуттєва демонстрація вічного життя на обличчі померлої. На жодній із своїх світлин, де вона то трохи напружена, то розсіяна, Мала Тереза не є така жива, як на цій; у житті вона ніколи не була більш зосереджена, як на цій світлині через заплющені очі, посмішку і світло, що променить з усього її обличчя. Вона й справді «увійшла в життя».