Друга частина послання – це гарячий заклик до витривалости у вірі, переплетений із погрозами вічної загибелі тим, хто відрікся б від Божого Сина; з особливим захопленням автор нагадує вірним про їхню ревність у перших часах після навернення (Євр. 10:32-39). Цей заклик проілюстровано прикладом найвизначніших постатей зі священної історії (Євр. 11:1-40), починаючи від Авеля й закінчуючи аж часами братів Макавеїв, що здобули славу своєю непохитністю у вірі серед надзвичайних труднощів, приймаючи всі терпіння аж до мученицької смерти. Але все ж таки померти для них ще не означало увійти в «обіцяну землю»: вони заволодіють нею лише разом з нами (Євр. 11:40), після звершення Ісусової жертви.
На початку глави 11 міститься славнозвісне визначення віри, яка вже є «підставою», хоч іще недосконалою, тих речей, яких ми сподіваємося, а одночасно й «доказом» того, чого ми не можемо бачити очима, але Боже слово, прийняте з вірою, запевняє нас про його існування.
Навівши цілу низку героїв, що прославилися своєю вірою, наше послання ще раз ставить перед очі читача особу Ісуса як приклад витривалости в стражданнях, по яких Його очікувала небесна слава (Євр. 12:1-3). Тепер Він звертається до нас із небес, і ми маємо ще більший обов’язок слухати Його, ніж ізраїльтяни під Сінайською горою (Євр. 12:18-25).
Остання глава – це збірка різного роду порад. Важливим тут є уривок Євр. 13:7-15, що є ще одним закликом до вірности науці, що її проповідують «наставники», тобто провідники спільноти, до якої адресоване послання, котрі власною кров’ю засвідчили правдивість того, що вони проповідували.
Кінцеві зауваги
Послання до Євреїв – це прекрасний приклад, як по-християнськи читати Старий Заповіт. Історія вибраного народу, Божі обітниці, Його закон – усе це було спрямоване на те, аби підготувати прихід Ісуса та нові стосунки між Отцем і людством, які Він мав установити.
У цьому світлі християнське життя порівнюється із життям Ізраїля в пустелі – життям, повним небезпек і труднощів, але підтримуваним надією на обіцяну землю. Таке бачення християнського життя ніколи не втратить своєї актуальности, про нього завжди необхідно нагадувати, бо ж у нас ніколи не згасне інстинктивна тенденція зосереджувати свою увагу на «намет у пустелі», забуваючи про те, що потрібне для «дому на батьківщині». «Постійного міста не маємо тут» – як пише автор послання (Євр. 13:14). Безсумнівно, нашим обов’язком є дбати про потреби дочасного життя; утім, ще більшим обов’язком є дбати про те, що необхідне для життя вічного, адже саме воно є кінцевою метою подорожі, в якій розумна людина старатиметься звільнити себе від усього, що без потреби обтяжує її в дорозі.
Автор послання заохочує своїх читачів, юдеїв за походженням, щоб вони звертали свій погляд на майбутнє й не піддавалися спокусі повернутися назад до тих форм богослуження, що після Христового воскресіння застаріли, якими б пишними вони не були, як би не задовольняли внутрішніх потреб і яких би позитивних з релігійного погляду емоцій не викликали. Спогади про них, мабуть, навіювали ностальгію порівняно з дуже скромною, щойно виниклою літургією перших християнських спільнот на їхніх зібраннях по приватних домівках; новизна Святого Духа ще не цілком оволоділа ними. Утім, саме в цих маленьких і убогих спільнотах зроджувалося майбутнє, яке Бог приготував для людини. Тож зрозуміло, чому заклики до витривалости у вірі часто переривають тяглість доктринального викладу, в яких прирівняно сумніви у вірі до нарікань ізраїльтян, що, блукаючи в пустелі, так і не дійшли до обіцяної землі.
Ці настанови й заклики завжди зберігатимуть свою актуальність, адже Церква не може залишатися прив’язаною лише до якоїсь окремої епохи чи культури (про це так само йшлося в Посланні до Галатів). Під проводом Святого Духа та своїх пастирів вона зберігатиме незмінним передання віри, але це не стоятиме їй на заваді, аби запроваджувати ті оновлення, що чинитимуть її живою й осучасненою в усі епохи та у всіх культурах.
| СХЕМА-ПІДСУМОК |
| А) 1:1-4: Пролог: Ісус Христос, Син Божий, остаточний об’явник Отця, здійснивши спасіння всіх віруючих, повернувся назад до Отця.
Б) 1:5 – 10:18: Доктринальна частина
В) 10:19 – 13:15: Практична частина: заклик бути витривалими у вірі в Христа, наслідуючи приклад стародавніх отців, які повірили Божому слову й жили в надії на ті блага, якими християнин уже тепер починає втішатися. Г) 13:16-25: Епілог із заохоченням до молитви один за одного і до добрих діл для потребуючих; деякі вістки та кінцеві вітання. |
ЕКСКУРС: Ісус, єдиний «посередник» між Богом та людьми
«Посередник» – це титул, що його автор послання надає Ісусові Христові (пор. Євр. 8:6; 9:15; 12:24), роблячи на ньому особливий акцент і намагаючися глибше пояснити його значення.
Справді, терміни «священство» та «жертва», за допомогою яких у Посланні до Євреїв показано звершений Ісусом Христом чин, у своїй суті передають ідею «посередництва» у стосунках між Богом та людиною – ідею, що знаходить свій найяскравіший вияв у літургії, хоч лежить в основі будь-якої форми відносин між Богом та людиною.
У єврейсько-християнській релігії основоположним чинником є взаємини союзу, що його Бог укладає не так із поодинокими особами, як радше із цілим народом. У новому союзі, незважаючи на радикальну переміну самого поняття «народ», збережено основні структурні елементи першого союзу, серед яких і посередництво. Адже для здійснення Свого замислу спасіння всіх людей Бог послуговується сотворіннями, людськими особами. Найвищим посередником є втілений Божий Син; Він є прототипом для будь-якого іншого посередництва, через яке Божий народ та окремі особи отримують благодать спасіння.
Бог установлює безпосередній зв’язок з окремими людьми, яких Він обирає для сповнення якоїсь місії (наприклад Авраама, Мойсея, пророків), і вони стають для свого народу посередниками Божих об’явлень та Його діяння в історії. Але щоб Боже об’явлення могло набрати могутнього резонансу в цілому людстві, Він вибирає Собі цілий народ як знак Своєї спасительної присутности у світі, і цей народ, своєю чергою, теж стає в певному значенні «посередником» спасіння для всіх людей, поширюючи до масштабів цілого людства Боже об’явлення і Його діяння, що кульмінує в чині єдиного остаточного посередника – Ісуса Христа.
Ісус жертвує Себе людям як дар істини і благодаті від Бога Отця й жертвує Себе Богові Отцеві як дар послуху, вірности і Любови від імени всіх людей. Завдяки своїй богочоловічій природі він є єдиною точкою зустрічі між Богом та людиною. Говорячи богословською термінологією, він є єдиним шляхом як того посередництва, що низходить від Бога до людини, так і того, що восходить від людини до Бога.
Без посередництва неможливо обійтися в будь-якій сфері суспільних відносин; без нього так само неможливо обійтися і у сфері відносин людини з Богом. Воно є єдиною об’єктивною, не ілюзорною стежкою в тому полі, де ілюзії становлять першу й найбільшу небезпеку. І перша ілюзія – це вважати, що до Бога можливо дійти без жодного посередництва.
Христос, що повсякчасно присутній у Своїй Церкві і діє в ній через св. Тайни та через пастирів, опіці яких Він довірив Свій народ, є посередником «учора, і сьогодні, і навіки» (Євр. 13:8), посередником, який «завжди живий, щоб за них заступитись» (Євр. 7:25).
У наш менталітет і практичну поведінку дедалі глибше прокрадається культура автономії та самодостатности одиниці, і це одна з причин байдужости і нечуйности до ближнього. Насправді ж кожна особа є сплетенням безлічі взаємозалежностей і безлічі посередництв, без яких саме життя було б просто-таки неможливе. Боже об’явлення і, зокрема, ця чудова катехиза, що її знаходимо в посланні до Євреїв, безперестанно про це нам нагадує. Адже спасіння – це дійсність, що конче вимагає посередництва, походячи з-поза сфери безпосереднього людського досвіду, однак становлячи основу найглибшого сенсу та повного успіху життя.