Саме під час подорожі Савла до Дамаску на чолі гурту таких самих фанатиків, як і він, трапилося те, що йому ніколи навіть не могло спасти на гадку. Цю зустріч, чи радше сутичку, між Савлом та Ісусом Лука описує в гл. 9 книги Дій; згодом розповідь про неї аж двічі прозвучить із уст самого наверненого: спершу перед юдеями (Дії 22), а згодом перед царем Агріппою (Дії 26). У своїх посланнях він теж матиме нагоду згадати про неї, однак лише мимохідь. Із усіх трьох розповідей, як також і з послань, випливає насамперед, що, переслідуючи християн, він робив це в добрій вірі. Савло скаже, що він діяв так, «нетямучий» (1 Тим. 1:13), будучи переконаним, що для добра його народу та для захисту релігії батьків заснований Ісусом з Назарету рух мав бути придушений.
Засліплений яскравим світлом, повалений на землю, приголомшений видінням чоловіка, що більше не належить до цього світу і стверджує, що Він – Ісус з Назарету, Савло в одну мить збагнув, що всі його думки про Ісуса та про Його послідовників були цілковито хибні і що його запал у переслідуванні не згідний із Божою волею. Ісус з Назарету живий! А це значить, що Він воскрес із мертвих, що збулося те, що Він провістив, і що в кінцевому підсумку Бог – на боці Ісуса, а не на боці Його супротивників, хоч мова йде про синедріон та про первосвященика. Це значить також, що все, чого Ісус навчав, і все, що Він сказав про себе, є правдою. Але тоді Мойсея і закон, храм і богослужбу, фарисеїв та всі їхні практики – усе те, чим жив Савло до цієї хвилі, треба було докорінно переосмислити й переоцінити.
У Савлових вухах бринить запитання, якого він неспроможний втямити. Ісус каже до нього: «Савле, Савле, чому ти Мене переслідуєш?» І на розгублене запитання: «Хто Ти, Пане?» – той відповідає: «Я – Ісус, що Його переслідуєш ти». Що означають ці слова? Колись Савло зрозуміє це і пояснить. Але в цій хвилі він лише бачить, що весь світ кругом нього валиться. Він більше нічого не розуміє і тільки лепече спантеличено: «Чого, Господи, хочеш, щоб я вчинив?» Господь продовжує: «Уставай, та до міста подайся, а там тобі скажуть, що маєш робити!». Савло намагається підвестися на ноги, але його руки простягаються навпомацки в темряві, його ноги непевно ступають по землі: видіння позбавило його зору. Він відчув на собі всю силу Христа, що цілковито його заполонила; падіння на землю й осліплення – це видимий знак божественної сили, яка здолала й здобула душу, серце та розум завзятого переслідувача.
Припроваджений товаришами до Дамаску, він зустрічається з Ананією, поважаним і богобоязним учнем Ісуса, який офіційно вводить його в Церкву через спільні для всіх вірних ворота, себто через хрещення, і подає йому перші християнські настанови. Перебуваємо, правдоподібно, у 36-му р. по Хр.
Приблизну дату навернення Павла можна визначити, виходячи із хронологічних відомостей Послання до Галатів (Гал. 1:18; 2:1), що перебувають у зв’язку з Єрусалимським собором (49 р. по Хр.). Своєю чергою дата собору пов’язується із другою місійною подорожжю, що відбулася невдовзі після цього собору (50-52-ий рр. по Хр.). Під час цієї другої подорожі Павло приблизно на вісімнадцять місяців зупиняється в Коринті, і його перебування там збігається з періодом правління провінцією Ахаї (Греції) римського проконсула Галліона (пор. Дії 18:12-17). Цей період триває від весни 51-го до весни 52-го року, як це стало відомо зі старовинного напису, що його було знайдено в Греції, у Дельфі. Цей напис має кардинальну вартість для відтворення хронології життя Павла.
Стосовно трьох розповідей про навернення Савла, що їх знаходимо в книзі Дій, треба зауважити, що між ними існують деякі відмінності. Повертаючись аж тричі до події навернення Павла (принаймні дві з цих розповідей він міг скоротити до кількох слів), Лука наголошує на її важливості. Тож ми маємо приділити увагу всім трьом цим розповідям, адже кожна з них кидає своє світло на якийсь аспект навернення нашого апостола.
У першій розповіді Лука наголошує на тому, що під час навернення Павло отримав Святого Духа чи, радше, він «наповнився Духа Святого» (Дії 9:17), і це його відразу спонукало до проповіді, що Ісус – це Месія, Син Божий (Дії 9:20,22). Павло бачив воскреслого Господа, як і апостоли; він сповнився Святим Духом, як і вони; як і вони, він проповідує Євангеліє Ісуса: це означає, що Павло став апостолом точно так, як і інші «дванадцять».
У другій розповіді сам Павло звертається до своїх співгромадян, юдеїв з Єрусалиму. Згадавши про своє минуле завзятого фарисея і про Гамаліїла, свого учителя, якого всі знали й поважали, він розповідає про своє видіння: він був «примушений» увірувати, адже він на власні очі побачив Ісуса. Павло думає, що, говорячи так, він зуміє переконати тих, що належать до тієї самої релігії, що й він. Адже перед ними ще більш достовірний свідок, аніж послідовники Ісуса: це ж однин із гонителів бачив на власні очі воскреслого Назарянина! (Дії 22:17-20). Однак Господь дає йому зрозуміти, що його місія матиме успіх не серед його співвітчизників, а серед поган (Дії 22:21). Тож у другій розповіді наголос падає передусім на той факт, що Павло – це свідок, подібно, як і Степан (Дії 7:55 нн), який бачив «Сина Чоловічого» на небесах.
Третя розповідь ставить акцент на місії Павла серед поган та на його стражданнях на вид власного народу, до якого він відчував надзвичайне прив’язання і до якого Ісус прийшов був перед усіма іншими народами, народу, який був глухим, бунтівничим та безвірним на проповідь та на свідчення апостолів. У цій третій розповіді знаходимо аналогії і паралелі з покликанням стародавніх пророків. Цим Лука намагається наголосити на тому, що подію на шляху до Дамаску слід прирівняти до покликання пророків і що ця поява Ісуса має таке ж значення, як перше видіння для Ісаї (Іс. 6) чи для Єзекіїля (Єз. 1-3).
Новонавернений з такою ж завзятістю та енергійністю, як і коли був гонителем, через кілька днів відразу починає приголомшувати всіх, християн та юдеїв, у Дамаску: він починає проповідувати, що Ісус – це Месія, закликаючи всіх увірувати в Нього. Але його час ще не настав. Він муситиме розмірковувати, переосмислювати й наново досліджувати Писання, розглядаючи його як приготування та пророцтво про Ісуса Месію. Зрештою, ніхто ще не довіряв йому, ця переміна була надто несподівана. Тож Павло покидає Дамаск й віддаляється, правдоподібно, до навколишніх пустельних місць, провадячи єремітське життя. Він потребував багато часу на роздумування. Повернувшись до Дамаску, Павло знову зустрічається з ворожістю та недовір’ям, доходить до того, що він мусить утікати, спущений у коші з міських мурів (Дії 9:25). Минуло приблизно три роки від його навернення (Гал. 1:17), як він вирішив піти до Єрусалиму, зустрітися з Петром та поспілкуватися з ним. У столиці Павло перебував лише п’ятнадцять днів, але навіть тут він зіткнувся з недовір’ям з боку християн та із ненавистю з боку давніх соратників (Дії 9:26-31). Однак він ніколи не відплачуватиме за цю ворожість і ненависть. Навернення дарувало його серцю, серед іншого, якусь частинку безмежної любови Бога й Ісуса Христа до всіх людей, і його співвітчизники, вочевидь, не були вилучені з цієї любови, а радше були першими законними її адресатами. Навернення довело до максимуму любов Павла до свого народу: вистачить лише перечитати ті почуття, що їх він висловлює в Посланні до Римлян (Рим. 9:1-4), щоб зрозуміти, наскільки глибоко він завжди чувся євреєм, наскільки був прив’язаний до свого роду. Саме завдяки переконанню, що вибраний народ є першим і природним адресатом Євангелія і спасіння, що його приніс Ісус, як поле для своєї апостольської праці він завжди вибиратиме міста, де проживали колонії євреїв, і завжди буде насамперед звертатися до них, а не до поган.
На цей момент краще було віддалити таку людину з Єрусалиму, тож Павло повертається до рідного Тарсу й очікує (Дії 9:30).