Це змішування і накладання різних типів любови добре видно саме тому, що переважно завжди і всюди для всіх трьох поцілунок був їхнім вираженням. У сучасній Англії він уже більше не притаманний дружбі, тільки Прив’язаності та Еросу. Він так цілковито належить обом, що тепер важко сказати, хто від кого його запозичив, і чи взагалі було якесь запозичення. Звичайно, ви можете сказати, що поцілунок Прив’язаности відрізняється від поцілунку Еросу. Так, але не всі поцілунки між закоханими є поцілунками кохання. І ще: обидві ці любові схильні – і це бентежить багатьох сучасників – використовувати „дитячу мову“ чи „лепетання“. І це властиве не лише людському родові. Професор Лоренц у книзі Перстень царя Соломона[1] розповідав нам, що коли паруються галки, їхній крик „в основному складається з інфантильних звуків, спеціяльно відведених для таких випадків“. Так робимо ми, так роблять і птахи. Ніжність живе в різних виявах, і мова первісної ніжности, якої ми колись зазнали, покликана прислужитися до чогось абсолютно нового.
Ми вже знаємо, що Поцінування не відіграє для Прив’язаности великої ролі. Вона не оцінює. Вона може виникнути до найнепримітніших людей. Але як не дивно, сам цей факт означає, що вона може врешті прийти до поцінування, яке, в іншому випадку, могло б ніколи не зародитися. Ми можемо сказати, і досить щиро, що ми вибрали собі друзів і жінку, яких любимо, за різні їхні високі якості – за красу, щирість, добре серце, дотепність, інтелект чи ще щось. Але це мусив бути певний тип дотепности, певний тип краси, певний тип доброти, які нам подобаються, і ми маємо на ці речі свій смак. Саме тому друзі і закохані відчувають, що вони „створені один для одного“. Особлива велич Прив’язаности в тому, що вона може поєднати найбільш категорично, навіть комічно, несумісних людей; якщо б доля не звела їх в одну хату чи спільноту, вони б не мали між собою нічого спільного. Якщо з цього виростає Прив’язаність – як це часто трапляється – їхні очі починають відкриватися. Спочатку ми прив’язуємося до людини тільки тому, що вона опинилася поруч з нами, а потім починаємо бачити, що, зрештою, „в ній щось є“. З моменту, коли хтось вперше щиро визнає, що хоча „він не в моєму стилі“, але це „по-своєму“ дуже хороша людина, настає визволення. Ми можемо цього й не відчути; можемо лише думати, що чинимо поблажливо й толерантно. Але насправді ми перетнули кордон. Це „по-своєму“ означає, що ми виходимо за межі своїх манер поведінки, що ми вчимося цінувати доброту чи інтелект як такі, не лише доброту чи інтелект, приправлені й сервіровані на догоду нашому смакові.
Хтось сказав, що „котів і собак треба завжди виховувати разом: це розширює їхній світогляд“. Прив’язаність – розширює наш; зі всіх типів природної любови вона є найбільш всеохопною, найменш вибагливою, найширшою. Люди, з якими звела вас сім’я, коледж, їдальня, корабель, чернечий дім є, з цього погляду, ширшим колом, ніж друзі, яких ви знайшли для себе в зовнішньому світі, якими численними вони б не були. Маючи багато друзів, я не хочу цим довести, що в мене широке поцінування людських достоїнств. Так само можна сказати, що в мене широкий літературний смак, бо мені подобаються всі книжки в моєму кабінеті. В обох випадках відповідь буде однакова: „Ви самі вибирали ці книжки. Ви самі вибирали цих друзів. Звичайно, вони вам підходять“. Справді широкий смак у літературі – це тоді, коли ви можете щось для себе вибрати на вуличній розкладці книжок по шість пенні біля кожного книжкового комісійного магазину. Так само, коли йдеться про людей, то справді широкий смак знайде що поцінувати в тих, з ким доводиться зустрічатися кожен день. Зі свого досвіду можу сказати, що цей смак творить власне Прив’язаність, навчаючи нас спочатку зауважувати, тоді – терпіти, тоді – посміхатися, тоді – насолоджуватися, і нарешті цінувати людей, які „опинилися там“. Створених для нас? Дякувати Богові, ні. Вони є самі собою, ще дивніші, ніж ми собі уявляли, і варті набагато більшого, ніж ми думали.
І зараз ми наближаємося до моменту небезпеки. Прив’язаність, як я вже казав, не бундючиться; милосердя, каже св. Павло, не надимається. Прив’язаність може любити непривабливе: Бог і Його святі люблять негідних любови. Прив’язаність „не шукає свого“, закриває очі на хиби, легко оживає після сварок; так само й милосердя довго страждає, є добрим і все прощає[2]. Прив’язаність відкриває наші очі на добро, яке ми не змогли би побачити чи поцінувати без неї. Те саме чинить і покірна святість. Якщо б ми цілковито поклалися на цю подібність, то могли б прийти до переконання, що ця Прив’язаність – це не просто один із видів природної любови, це Сама Любов, яка діє в людських серцях, сповняючи закон. То чи мали, врешті, вікторіянські новелісти слушність? Чи любов (такого типу) є справді достатньою? Чи „родинні прив’язаності“ у час свого найкращого і найповнішого розквіту – те саме, що християнське життя? Можу рішуче заявити, що відповідь на всі ці запитання, безперечно, “ні”.
Йдеться не лише про те, що ці письменники інколи писали так, мовби ніколи не чули розповідей про „ненависть“ до жінки і матері, і про ворогів людини – її домашніх. Це, звичайно, правда. Християнин не сміє забувати про суперництво між усіма типами природної любови і любов’ю Бога. Бог – це великий Суперник, кінцевий об’єкт людських ревнощів; ця краса, страшна, як Ґорґона, яка може будь-якої миті вкрасти в мене – чи мені видається, що краде – серце моєї дружини, чоловіка або дочки. Гіркота якогось зневір’я насправді спричинена саме цим, хоча й буває замаскована під виглядом антиклерикалізму або ненависти до забобонів. Але в мене зараз на думці інше, а з цим суперництвом нам ще доведеться зустрітися в одному з подальших розділів. Зараз у нас приземленіші клопоти.
Скільки насправді існує цих „щасливих домів“? І чи всі нещасливі родини нещасливі тому, що в них відсутня Прив’язаність? Думаю, ні. Вона може бути присутньою і спричиняти нещастя. Майже всі риси цієї любови є неоднозначними. Вони можуть працювати як на зло, так і на добро. Сама собою, пущена за течією, вона може затьмарювати і псувати людське життя. Викривачі та антисентименталісти ще не розповіли про неї всієї правди, але все, що вони сказали, – правда.
Від цього, напевне, симптоматично походить одіозність майже всіх єлейних пісень і солодкавих віршів, в яких поп-мистецтво зображає Прив’язаність. Вони одіозні, тому що фальшиві. Те, що насправді є лише запрошенням, вони представляють як готовий рецепт до блаженства (і навіть добра). Там немає натяку, що нам доведеться щось робити: треба лише дозволити Прив’язаності спливати на нас, мов рясний теплий дощ, і все, як кажуть, буде гаразд.
Прив’язаність, як ми вже бачили, охоплює і Любов-потребу, і Любов-дарунок. Почнемо з потреби – нашого жадання Прив’язаности від інших.
[1] Konrad Lorenz. King Solomon’s Ring. Книга австрійського професора про психологію тварин. Написана в 1949 р.
[2] Пор. 1 Кор. 13:4-7. В українському перекладі І. Огієнка вжито слово „любов“, натомість Люїс, враховуючи багатозначність грецького поняття любови, згадуючи слова ап. Павла, вживає слово „милосердя“ (прим. ред.).