Християнській духовності притаманно багато ознак, які виявляються також у духовностях інших релігій, таких як буддизм, індуїзм, юдаїзм чи суфізм. У християнській духовності також існує медитація, розважання, коли ми заглиблюємося у внутрішність, щоб дістатися основи душі – і там віднайти Бога. Християни не винайшли медитації. Перша згадка про неї сягає III століття в школах Піфагора та єгипетських колах священнослужителів. Християни лишень розвинули далі те, чого вони навчилися в юдейському вченні: розважати над словом Божим, впускати його в серце, в’язати самого себе зі словом Божим, щоб воно відображалося в їхньому житті, просочувало мислення і керувало їхніми почуттями.
Багатьом релігіям відома так звана повторювана ритмічна молитва, в якій наше дихання поєднується з певним святим словом. Лише оформлення цієї техніки в різних релігіях різне. У християнстві ми свідомо розважаємо над словом Святого Письма в дихальному ритмі. Надзвичайно улюбленою є так звана Ісусова молитва. Вона стала і моїм особистим розважанням. З вдиханням я поєдную слова молитви “Господи Ісусе Христе” і уявляю собі, як любов Ісусова спливає в моє серце та сповнює його теплом. З видихом я тихенько промовляю “Сину Божий, помилуй мене!” Я дозволяю Духові Ісуса, Духові милосердя та любові, вливатися в моє серце і таким чином – у всі мої думки та почуття, які весь час затьмарюють ясність у моєму серці.
Ісусова молитва є для мене конкретним шляхом, щоб щоразу більше жити Духом Ісуса. Вона провадить мене в простір тиші, заповнений Ісусовою любов’ю. Це не порожній простір – він викарбуваний сердечною щирістю та ніжністю Ісуса.
Аскетичні практики наявні в християнстві, подібно як і в буддизмі та індуїзмі. Піст і відречення – це шляхи до внутрішньої свободи. Також і в християнстві йдеться про звільнення людини від світу, пожадливості та залежності. У серці людини повинен зайняти місце Бог, а не пожадливість до речей.
У багатьох релігіях відводиться також велика роль мовчанню. Під час мовчання ми стаємо відкритими для невимовного та незбагненного Бога. В тиші ми переживаємо єдність з Богом. Мовчання поєднує нас з побожними людьми інших релігій. Коли християни, буддисти та мусульмани спільно мовчать перед Богом, вони відчувають внутрішню єдність між собою.
У мовчанні не мають значення слова, думання про себе. Головне в нім – пізнавання Бога. Звичайно, що кожен намагатиметься тлумачити це пізнавання на підставі своєї релігії. Але різні досвіди характеризуються великою схожістю. Саме в духовності релігії можуть багато чого повчитися одна від одної. Адже кожна культура і кожна релігія має власний духовний досвід. І водночас є значна сумісність та збігання найважливіших аскетичних та містичних шляхів. Якою є найхарактерніша ознака християнської духовності?
Найхарактернішим є те, що християнська духовність пов’язана з особою Ісуса Христа. Для неї суттєво, щоб людина завжди була відкритою для Духа Христового. Йдеться про те, що ми є в Христі і Христос яскравим світлом ясніє в нашім житті, нашій мові та мовчанні, що ми випромінюємо Його в світі. Щоб Христос зміг засвітитися в нас, потрібно крокувати тим самим шляхом звільнення від себе, від смерті свого “я”, про що теж говорить буддизм та індуїзм. Але християнський шлях відрізняється від шляху інших релігій.
Це виразно видно на прикладі мовчання, на чому наголошують усі релігії. Буддизм, зокрема в дзен-медитації, відразу цілить на мовчанку. Всі образи та думки повинні бути усунуті. Вони поза всякою вагою. Людина має звільнитися від образів, думок і почуттів. Серед чистої пустоти людина поєднується з Богом. У християнській духовності, навпаки, шлях цей проходить через слово та через образ до безсловесного мовчання.
Слово, – як каже Ісаак Ніневійський, – відкриває мені двері до безсловесної таїни Бога. Бог промовляє до мене. Його слово в моєму серці – це слід Божий. Але Бог перевищує також і слова. Бога знаходимо лишень у чистому мовчанні, де ми звільняємось навіть від усіляких образів та слів про Бога.
Цей простір тиші християнські містики змалювали багатьма образами. Для Майстра Екгарта цей простір тиші є найбільшою цінністю людини. В цьому внутрішньому місці мовчання в нас народжується сам Бог. Отці Церкви окреслюють цей простір як Святилище. Там живе Бог, Святий, Який все в нас зціляє. У святому просторі ми дотикаємо цілісне та первісне, неушкоджене та чисте ядро, яким його сотворив Бог. Це ядро не пошкоджене навіть гріхом. Тож шлях мовчання завжди є шляхом зцілення та звільнення, шляхом до Бога та до нашої справжньої людської сутності.
Евагрій Понтійський також закликає монахів не зупинятись у молитві біля почуттів та образів. Інакше вони сприйматимуть реально дим замість вогню. Єднатися з Богом означає єднатися з вогнем, який цілком та повністю пронизує нас і перемінює. Тож Евагрій пише: “Пильнуй, щоб під час молитви ти не прив’язувався до жодних уявлень, а в глибокій тиші наполегливо взивай до Бога. Тільки тоді Той, хто милує невмілих, навідається до тебе, такої незначної людини, і обдарує найбільшим з усіх даром – молитвою” (Evagrius Ponticus 103).
Багато хто окреслює юдаїзм, як і його спадкоємця – християнство – “книжною релігією”. Звичайно, це надто однобічно. Однак одне тут є правдивим. – Слово й мова відіграють у християнстві величезну роль. Слово Боже, яке ми проказуємо, співаємо, є чимось сакраментальним, де нас дотикає сам Бог і відкриває наше серце для Своєї таїни. У слові Божім нам відкривається і серце Бога. А слово вимагає відповіді.
У слові закладено мету, якою є особисте дійство. Я промовляю слово до іншої людини. Своїм словом я торкаюся її. Я сам відкриваюся через слово та свій голос іншій особі. У слові мені завжди відкриваються люди у всій своїй неповторності.
Слова також завжди сповнені безлічі емоцій. Тому християнам та юдеям знайомий емоційний зв’язок з Богом. Бог торкається нашого серця. Він сповнює нас почуттям любові, прихильності, благополуччя та миру. У слові Біблії ми зустрічаємо Бога. У багатьох словах Біблії Бог являється нам як Особа, Яка промовляє до нас. Слова дозволяють цій Особі звучати в нашому серці.
Слова творять дійсність. І навпаки: без слів дійсність закрита перед нами. Слова Біблії творять власну дійсність, простір, в якому нам відкривається Бог як Особа, невимовна та неописана тайна.
Коли ми промовляємо та співаємо слово Боже, Бог вершить у нас Своє спасіння. Слова Біблії – це слова зцілення, які прагнуть усе глибше проникати в наше серце. Над словом Святого Письма слід не лише розважати. Його потрібно також проповідувати, щоб спасенне діяння Бога в Ісусі Христі було відоме всім людям.
Апостол Павло переконаний у тому, що історичне діяння примирення Бога й людини в смерті та Воскресінні Ісуса потребує слова, щоб досягнути людей (пор. 2Кор. 5:19). Тому проповіді суттєво належить звершення примирення. Коли ми чуємо слово Боже, тоді запевнення та обітниці діють у нас. Слово відкриває нам очі на справжню дійсність. Воно показує нам, що Бог – це Еммануїл, що означає “З нами Бог”, Який тепер промовляє до нас і в Своєму слові вказує нам шлях до істинного життя.