«НАРЕШТІ – В ІНДІЇ!»

У празник Успіння Пресвятої Богородиці 1928 року (15 серпня за новим стилем) Аґнеса востаннє приєдналася до паломництва до Чорногорської Богородиці, а ввечері 26 вересня сіла на поїзд до Загреба, Хорватія, звідки сподівалась відбути до Генерального Дому згромадження Сестер Лорето в Рафарнамі, біля Дубліна в Ірландії. У Загребі вона кілька днів була з мамою та сестрою, бо до Сестер Лорето ще мала приєднатись інша кандидатка – Бетіка.

– Мамо! – Аґнеса слізно почала прощатись із мамою. – Не знаю, коли ми знову побачимось, бо виїжджаю в дуже далеку країну.

– Не плач, сонечко! – потішала Драна свою дочку. – Все в Божих роках! Зустрінемось ще… А якщо вже не доведеться нам побачитись більше на цій землі, зустрінемось на іншій землі… там, у Небі! Ніколи не забувай того, чого я тебе навчала: завжди допомагай найбіднішим з бідних!

Дуже сумним було для Аґнеси те 13 жовтня, коли вона з Бетікою сіла на поїзд до Парижа, де Сестри Лорето в містечку Отел, біля Парижа, мали обитель.

– Ти Аґнеса? – звернулась сестра Євгенія, настоятелька дому, до Аґнеси, коли та постала перед нею.

– Так! – відповіла Аґнеса через перекладача з югославського посольства.

– І чому ж ти хочеш вступити до нашого згромадження? – запитала настоятелька.

– Я хочу працювати місіонеркою в Індії, – пояснила Аґнеса.

– А хто ж тобі розповів про нас? – поцікавилася сестра Євгенія.

– Про вас розповів мені наш парох – о. Ямбрекович, – пояснила Аґнеса. – А ще я багато читала про вашу місіонерську діяльність на сторінках загребського релігійного часопису «Католицькі місії», що суттєво вплинуло на формування місіонерського духу в мені.

Сестра Євгенія була так приємно вражена розмовою не лише з Аґнесою, а й із Бетікою, вже доброю приятелькою Аґнеси, що погодилася скерувати обидвох до Генерального Дому згромадження біля Дубліна.

Шість тижнів жили Аґнеса з Бетікою в тому монастирі, вивчаючи англійську мову, бо тією ж мовою вони продовжуватимуть своє навчання в Індії.

– Завтра відбудемо до Індії – весело защебетала Аґнеса напередодні виїзду до Калькутти.

– Але це так далеко! – важко зітхнула Бетіка. – Справді далеко! І як довго триватиме наша подорож кораблем?

– Навіть не уявляю! – вдумливо відповіла Аґнеса. – Не зоглянемось, як час скоро мине!

1 грудня 1928 року сестра Тереза від Дитятка Ісуса, таке чернече ім’я обрала собі Аґнеса, – хотіла вона в житті наслідувати святу Терезу з Лізьє, яка закликала всіх шукати святости у звершенні простих та дрібних діл – вийшла на облавок корабля, що відпливав до Індії, де вона почне писати новий розділ у книзі свого життя. Її товаришка Бетіка обрала собі чернече ім’я Марія Магдалина.

– Я вже не витримаю! – сплеснула в долоні сестра Марія Магдалина, коли на горизонті з’явилось індійське узбережжя. – Ми вже переплили Суецький канал, Червоне море, Індійський океан, а зараз, як мені повідомили, ми входимо в Бенгальську затоку.

– Ой, не було нам легко, сестро, не було нам легко в дорозі! – додала сестра Тереза. – Я вперше відсвяткувала Різдво у відкритому морі просто неба, ще й перед паперовим вертепом. Шкода, що на облавку не було священика, щоб відправити нам Святу Літургію в празник Різдва.

Після першої зупинки в Коломбо, Індія, корабель на кілька днів затримався в Мадрасі, де вперше сестра Тереза зіткнулась із крайньою нуждою населення. Пізніше вона напише до журналу «Католицькі місії» таке: «Багато сімей живе просто на вулиці уздовж мурів, навіть сквери переповнені біднотою. День і ніч живуть просто неба на килимках із широкого пальмового листя. Буває й таке, що дехто спить на голій землі. Люди практично нагі: єдиний одяг на них – стегнова пов’язка. Одного разу, прогулюючись вулицями міста, ми натрапили на кількох людей, які зібрались довкола мертвого родича, якого обвинули червоним лахміттям. Крім того, обличчя мерця було розмальоване кольоровими пасмами. Уся та сцена справила на мене жахливе враження! Якби наші люди це побачили, вони перестали б нарікати на своє лихо й горе, і подякували б Богові за те, чим Він вдосталь поблагословив їх».

6 січня 1929 року дві сестри прибули до Калькутти, звідки вже незабаром переїхали до монастиря в Даржилінзі, що розташований на висоті двох тисяч метрів над рівнем моря. Одягнувши тут під час обряду облечин монаший габіт та вуаль із важкого матеріялу, вони офіційно розпочали новіціят, і упродовж двох років ретельно вивчали діяльність, дух та харизму Сестер Лорето. Сестри Лорето були відомі тим, що навчали дітвору та дорослих, а така діяльність дуже подобалась сестрі Терезі, ну і Всевишній подарував їй здібність до такої справи.

– Ох, який цей габіт важкий! – не раз скаржилась сестра Тереза сестрі Марії Магдалині. – Тут так спекотно, сестро Маріє, а ми мусимо носити такі тяжкі габіти! – Вона важко зітхнула. – Але терпітимемо все з любови до Всевишнього, вимолюючи в Нього сили та підтримки в нашій майбутній праці.

Склавши дочасні обіти, 1931 року сестра Тереза почала навчати в монастирській школі, яка була розташована в кварталі порівняно заможних людей у Даржилінзі.

Вона пізніше говорила: «Багато учнів мусили три години добиратись до школи, а в якому стані вони були: вуха та ноги – вкриті струпами, на плечах – численні висипки та рани. Багато залишаються удома, бо їм докучає тропічна лихоманка. Не один із них потребує ліків. Втім потрібно багато часу, щоб лікувати всіх та давати їм належні поради, як дотримуватися особистої гігієни. Скільки разів потрібно було пояснювати їм, як вживати ліки».

Одного разу до сестри Терези підійшов чоловік, який перебував при смерті, а в нього на руках лежав малюк.

– Якщо не візьмете його, – сказав батько з немовлям на руках, – я кину його в траву, а там шакали скоро загризуть і з’їдять його.

Сестра Тереза подивилась на малюка і взяла його на руки.

– Та він же сліпий! – скрикнула вона. – Цілком сліпий! – Подивилась вона з любов’ю на ту дитину. – Залишіть її зі мною! Ви йдіть, і не переживайте: я буду їй за другу матір.

* *

Згромадження Пресвятої Діви Марії, члени якого відомі на весь світ як Сестри Лорето, 1609 р. заснувала англійка Марія Ворд у місті Сан-Омер. Назва походить від Марійської церкви в Лорето, Італія, де Марія зазвичай молилася. Спочатку черниці згромадження займалися шкільництвом, але тепер вони займаються також духовним проводом, засновують притулки для безпритульних дівчат, сприяють встановленню рухів за більшу справедливість та миру на світі.

Вони задіяні в 150 школах по всьому світі, виховуючи майже 70 000 студентів.

Попередній запис

«Я ХОЧУ В МОНАСТИР!»

Наступний запис

ТЕРЕЗА-БЕНГАЛЬКА