Наші очікування від інших людей

Уявлення, які ми плекаємо про себе, можемо розуміти як очікування інших людей від нас. Відповідно так само ми створюємо уявлення про інших людей та цього від них очікуємо. Якщо ми носимо в собі стереотипи знецінення самих себе, тоді часто більше цінуємо інших людей, вибудовуємо зависокі уявлення про них. Вбачаємо в собі суцільні негативи, а в інших – лише позитиви. Нам здається, що ми ні до чого не придатні, а інші люди мають безліч різних талантів. Якщо ж навпаки плекаємо надто високу думку про себе, тоді починаємо знецінювати інших людей. Дивимося критично на все, що роблять інші. Тоді всі їхні добрі вчинки в наших очах – лицемірство, і нам здається, що вони все роблять напоказ.

Люди часто забагато очікують від інших. Таке враження, що інші мають бути ідеальними і все робити правильно. Вони повинні подавати бездоганний приклад життя. Ми підіймаємо їх до небес та возвеличуємо. Та якщо вони в якусь мить не відповідають нашим очікуванням, розчаровуємося і скидаємо їх із п’єдесталу. В обох випадках ми несправедливі щодо цих людей.

Очевидно, ми потребуємо прикладу для наслідування, людей, на яких хочемо рівнятися. Однак часто переоцінюємо їхні можливості. Завищені вимоги до інших людей можуть бути наслідком почуття власної меншовартости. Ми не відчуваємо власної гідности, тому потребуємо бачити людей, які будуть заміняти нам цю цінність. Та варто усвідомити, що ми вибудовуємо ілюзорний світ. Реальне життя постійно нагадуватиме нам про це і показуватиме всі мінуси світу ілюзій. А ми будемо злитися, якщо хтось відбиратиме цей нереальний світ. Тоді проектуватимемо свої слабкості та тіньові сторони на того, кого раніше возвеличували, на кого покладали свою надію. Людина дуже добре зауважує в іншому те, що засуджує сама в собі, і зрештою, засуджує не когось, а сама себе. Звісно, вона ніколи цього добровільно не визнає. Це справді дуже болісне відчуття – усвідомлення, що те немилосердя, в якому звинувачуємо інших, стосується насамперед нас самих. Людині дуже важко визнати те, що вона не досягає до тієї планки, яку сама ж вибудувала.

Двадцять два роки тому я працював в реколекційному домі. Там постійно зустрічав людей, які приїжджали з надмірними та надзвичайно великими очікуваннями від програми реколекцій. А те, що ми просили їх робити на совість та виходити з власних знань, вони недооцінювали та відкидали. Часто за такою поведінкою ховалося особисте відчуття власної меншовартости. Звісно, люди не визнавали цього, а з великим полегшенням перекладали вину на інших – чи то на духовного керівника, чи на програму реколекцій. Є люди, які відкидають своїх лікарів, терапевтів та духовних наставників, тому що не можуть знести своєї посередности. Не відважуються заглянути своїй правді в очі. Люди не готові визнати власну слабкість та прийняти себе такими, якими є. Вони постійно жаліються на свою долю та скаржаться, що ніхто не спішить їм на допомогу, а вони так її потребують. Та зазвичай їхні вимоги надмірно високі. Вони не хочуть змінюватися, а міцно тримаються своїх уявлень та стереотипів. А це неможливо без негативних наслідків для душі, що не змусять себе чекати. Душа рано чи пізно запротестує проти надмірности та непоміркованости.

Працівники служби порятунку розповідали мені, що часто люди, яким вони рятують життя, сварять їх і ганять. Один лікар розповів, як він вилетів гелікоптером, щоби врятувати людей, які потрапили в небезпеку через свою непоміркованість. Щоби врятувати цих людей, він свідомо йшов на небезпеку. Його здивуванню не було меж, бо замість вдячности він почув сильні нарікання, чому його довелося так довго чекати. Потім вони дивилися йому під руки і критикували все, що він робив. Що ж там насправді трапилося? Хтось із них відмовлявся визнати свою помилку і недооцінку небезпеки. Тож вони шукали того, на кого можна було би скинути всю провину. І тут – рятувальник. Якщо так і надалі триватиме, і на рятувальників перекладатимуть провину за свої помилки, то з часом зовсім не стане людей, які погодяться ризикувати заради інших своїм життям.

Тенденцію надмірних очікувань від інших людей можна побачити у всіх сферах суспільного життя. Ми висуваємо надзвичайно високі вимоги, до яких ніхто дотягнутися не в змозі. А позаяк люди не можуть відповідати високим вимогам, ми їх вбиваємо у своїх очах і принижуємо через власне відчуття меншовартости. З цікавістю слухаємо радіоприймач, через який розповідають про помилки політика чи церковної людини. І тут вся країна виступає в ролі судді. Часто це призводить до того, що людина втрачає не лише свою посаду, а й позбувається людської гідности. Вона стає «пропащою» у всіх взаємовідносинах. Засудження інших може так зруйнувати людину, що вона вже не має жодного шансу. Тут нам на допомогу може прийти слово Ісуса про те, що ми не повинні засуджувати інших: «Не судіть, щоб і вас не судили; бо яким судом судити будете, таким же осудять і вас, і якою мірою будете міряти, такою відміряють вам. І чого в оці брата свого ти заскалку бачиш, колоди ж у власному оці не чуєш?» (Мт. 7:1-3). Той, хто виступає суддею над іншою людиною, колись переживе таку ситуацію, що інший буде судити його. Тоді його відміряють такою ж міркою, якою він міряв іншу людину.

Без обурення

У нашому суспільстві дедалі більшого розвитку набуває культура обурення. Вона ж заперечує Христові слова про те, що не варто нікого засуджувати. Однак засоби масової інформації та інші люди схиляють нас до того, щоб обурюватися з того чи іншого приводу. Як тільки хтось помилиться, всі інші мусять бурхливо на це відреагувати. І звісно, слід втягнути в цю ситуацію Церкву. Вона повинна долучитися до високих моральних вимог, звернених до тієї чи іншої людини. Особисто я завжди уникаю обурення щодо людей. Насамперед мені не подобається робити це за чиєюсь командою. По-друге, я не люблю підноситися над людьми. Адже обурення саме це і означає: підноситися над людьми, вважати себе кращим за інших. Я наче дивлюсь у своєму обуренні на людину згори вниз. А це мені дуже не подобається. І по-третє, я не обговорюю того, чого не знаю. Я ж почув лише про якусь поведінку, але зовсім не знаю цієї людини. А якщо я не знаю людини, то як я можу щось про неї говорити? Нехай кожного з нас Господь судить. Цього я навчився від давніх монахів, які жили ще в четвертому столітті. Якщо вони бачили, що людина допустилася помилки, то казали: «Я зробив помилку». Для нас це може виглядати як перебільшення, однак вони бачили своє відображення в поведінці іншої людини. Вони заглядали в це дзеркало і усвідомлювали, що не мають жодної гарантії, що колись не допустяться такої ж помилки. Такий погляд на речі робить людину покірною та скромною. Він не дозволить піднятися над кимось та його осуджувати.

Коли суспільна думка осуджує когось одного, то кожен таким чином відвертає увагу від власних помилок. Отже, тягар провин всі перекладають на одного цапа-відбувайла. Людина думає, що в такий спосіб очистить себе від свого бруду. Однак цього не станеться. Якщо ми чесно поглянемо на те, що інша людина публічно вчинила не так, то впізнаємо в цьому вчинку й свої провини. Тут потребуватимемо великої покори та відваги, щоби визнати власну обмеженість, вбогість, крихкість. Тоді перестанемо вдаватися до осудження інших.

Дехто вимагає від мене не лише обурення, а й щоб я його висловив. Корінь німецького слова «rüsten» колись означало «оздобити, обладнати, прикрасити». А дієслово «обурюватися» (нім. «entrüsten») у прямому значенні означає відібрати в когось прикраси, відібрати в людини її гідність. Я наче оголюю її перед іншими людьми. А слово «Rüstung» («спорядження») позначає зброю, яку готую перед війною. Тоді слово «entrüsten» означатиме, що я відбираю в людини її зброю, обеззброюю її. Тепер вона не здатна захиститися, не може відмежуватися від моєї критики. Вона стоїть нага перед іншими людьми. А кожен відбирає в неї її гідність, її красу, її прикраси, її зброю, за якими вона ховалася. Тож тепер вона безборонна перед нападами ззовні. Привід для осудження та обурення часто може бути дуже незначним. Однак ми роздуваємо його до величезних розмірів, щоб і наше обурення та осудження не знали меж. Іноді після цього ми відчуваємо, наче внутрішньо від чогось визволилися. Однак обурення через помилки інших не визволяє нас від власної помилковости. Як тільки ми побачимо, що помиляємося самі, шукатимемо людину, на яку можна вилити своє обурення, щоб не помічати власної посередности. Мусимо вивищити себе понад іншими, бо не можемо сприйняти того болота, в якому самі сидимо.

Попередній запис

Рівновага між турботою про себе та турботою про інших людей

Наступний запис

Визнати свою посередність