Коли я вперше помітив цей напис, то швидко сфотографував його. Ця дивна пересторога перед небезпекою, написана французькою та арабською мовою, звучала так: «Небезпека! Пісок!».
Пісок слухняно лежав з обох боків дороги. Плаский обшар, ніби спокійне море, яке здригалося від легких дрижаків. Тут і там дюни, які були на належній відстані, ніби декоративний елемент цього специфічного пейзажу.
Мені навіть захотілося зробити жартівливі зауваження на адресу моїх товаришів по подорожі. Уявіть собі новини в газетах: «Нещасний випадок на сахарському шляху. Кілька піщинок вдарилися в автомобіль й перекинули його…».
А причини для жарту таки були. Звиклий до гірських доріг, до написів-пересторог перед лавинами чи перед зсувом каміння, я не міг собі уявити, як може виглядати «небезпека піску».
Та потім, на відстані двісті сімдесят кілометрів між Гарадаєю та Ель Голеа мені якось розхотілося жартувати.
Олов’яне, гнітюче небо зі сонцем, яке раптом затьмарилося і пролилося на нас дощем, як ми цього сподівалися і як прагнули.
Перший сильний порив вітру вдарив в авто раптово й злісно. Я не знаю, як нам вдалося втриматися на дорозі.
Пориви вітру ставали щораз сильніші та раптовіші й закидали нас величезними масами піску. Видавалося, що це град вдаряє у вікно.
Я зі всіх сил прикипів до керма, щоб бодай якимось чином панувати над автомобілем, який ставав впоперек дороги в найбільш неочікуваних позиціях і ніби аж злостився, що його отак кидає на цій дорозі, ніби аркушем паперу.
Видавалося, що людина їде на лижах. Перед очима – чорний, непроникний мур. З обох боків дві темні стіни. Орієнтуватися просто неможливо. Порівняно з цією ситуацією найгустіша імла над долиною Паду здавалася іграшкою.
Це вже не був страх. Природа тероризувала нас. Ми вже не думали про новини в газетах. Кожен подумки молився до своїх святих неустанної помочі.
Тяжко встановити, чи нас більше лякало моторошне завивання вітру, чи чорна імла, чи безжалісні удари піску об шибки.
Зупинитися було просто неможливо. Нас могла роздушити вантажівка (в цьому регіоні є нафтові вишки) або ж засипати піщаною дюною.
У цьому апокаліпсисі треба було рухатися вперед, наосліп, і зносити страшенні атаки ошаленілої піщаної бурі.
Складалося враження, що пустеля випльовує на непрошених гостей увесь свій гнів, що дає тобі ляпаси за зневагу, що каже платити за зухвальство і підказує, що живим звідси ти не вийдеш.
Пустеля показувалася нам у своєму найбільш дивовижному та страшному аспекті.
І так тривало годинами.
Коли врешті стихія стихає, ти можеш зупинитися. Ноги в тебе аж тремтять. Дивишся довкола і тебе охоплює страх.
Усе змінилося. Дюни опинилися там, де їх бути не повинно. Попередні змело вітром або ж вони перетворилися в якусь безформну масу.
Вже ніщо не виглядає так, як раніше. Можна б сказати, що буря скоректувала карту. І ти втрачаєш орієнтацію. Дорога завалена горами піску. Треба шукати новий шлях.
Це був неймовірний досвід.
* *
Також і тут пустеля служить «ілюстрацією».
Ілюстрація небезпеки молитви.
Тобі видається, що ти спокійно перейдеш «через»… Що молитва, яка тебе супроводжує, показує тобі шлях. Що існують благодатні зупинки. Можливість захоплюватися заспокійливим, духовним пейзажем. Чітко визначена програма. Якась екскурсія в ще не звідані місця, але з чіткими зупинками та базою, яка прийме тебе після повернення і дозволить опинитися серед звичайних справ.
Очевидно, ти серйозно сприйняв пересторогу: «Небезпечно! Молитва».
Коли ти тільки залишаєш спокійну оазу, то невблаганно потрапляєш у бурю. Молитва тебе не врятує.
Це не ти проходиш через її середину. Це молитва брутально проходить через твою дорогу, потрясає тобою, спричиняє, що ти спотикаєшся, пересуває тебе.
Помічаєш, що це вже не ти тримаєш у руках кермо. Твоє життя виставлене на дію сили, якій ти не можеш опиратися.
Молитва плутає твої справи, перекреслює твої плани, нівечить зустрічі, унеможливлює реалізацію попередніх намірів, нищить твій табір-базу.
Молитва, перш ніж стане світлом, є нищівною силою, густою темрявою.
Ти не можеш віднайти себе. Ти згубив звичайні пункти віднесення. Ти більше нічого не знаєш. («Я вже не знаю, що я знаю», – полюбляв повторювати св. Іван від Хреста). Ти нічого не розумієш. Почуваєшся дослівно «дезорієнтованим». Карти, створені найкваліфікованішими духовними вчителями, виявляються цілком непридатними.
Молитва перекреслює твої попередні знання. Дає тобі цілком новий досвід. Применшує вагу книжок, без яких ти не вмів обійтися.
Ти помічаєш, що після такої молитви все змінюється. Ти мусиш зорієнтуватися, як бути далі, адже ситуація змінилася. Мусиш брати до уваги дійсність, про яку досі не мав жодного уявлення. Ти змушений віднайти іншу рівновагу.
Коли минає страх, спричинений загубленням шляху – ти починаєш панікувати, бо стверджуєш, що знаний тобі шлях більше недоступний.
Ні. Молитва не вказує тобі шляху.
Вона змушує тебе вирушати на пошуки.
Буде добре, якщо ти повсякчас матимеш перед очами цю пересторогу: «Небезпечно! Молитва».