Небо – це те місце, де панує найвища свобода. Я стверджую це виклично, бо часто мене запитують: «Як ви можете казати, що на небі всі свобідні, якщо там не можна вибирати зло?» На це я відповідаю: «Яке у вас дивне уявлення про свободу, якщо ви вважаєте, що вона характеризується можливістю вибирати зло!» Плід свободи – це любов. Свобода, яка ще в душі не перейшла в любов, – яка ще на шляху до любови, – така свобода може грішити, і щоб завадити їй, треба б її скасувати і тим самим завадити дати плід, заборонити душі йти до кінця своєю дорогою і робити те, для чого її було створено. Бог цього не хоче. Але свобода, яка досягнула досконалости шаленої любови, яка вільно вибрала шалену любов, не зможе повернутися назад. Тоді не тому душа досконало свобідна, що не впадає в гріх, – навпаки, вона не грішить, тому що свобода її досягнула досконалости.
У чому полягає ця свобода неба? Багато християн уявляють собі небо як загальну спальню. Причина певно в тому, що про покійника часто кажуть, що він «упокоївся в Господі». Це дуже давній вислів, який знаходимо ще в апостола Павла. Він означає, що тіло «заснуло», аби воскреснути; щодо душі, то вона зовсім не заснула. Досить розгорнути Апокаліпсис на сьомому розділі, аби побачити душі мучеників під небесним вівтарем, які заступаються за людей, що на землі. У Посланні до євреїв сказано, що ми приступили до «духів удосконалених праведників» (Євр. 12:23). Отож небо – місце напруженої духовної діяльности.
На жаль, ми гадаємо – через гріх, – що свобода полягає в тому, що є першопричиною наших учинків, а це неправильно. Ми є першопричиною наших учинків лише тоді, коли чинимо зло. Коли ж ми чинимо добро, то ми завжди є лише другорядною причиною, бо першоджерелом наших добрих учинків є Бог (див. Еф. 2:10). У небі всі наші дії будуть відповіддю на божественні ініціятиви. Ось чому життя неба є літургією.
Це не означає, що небо є одними лише процесіями і співами. Не слід думати, що небесна літургія є чимось на взірець наших земних літургій. Радше наші земні літургії віддалено нагадують літургію небесну. Остання є літургією любови, бо усі ініціятиви святих на небі виходять із Божого серця. Вони є відлунням бажань Його серця, однак ці бажання відбиваються в розмаїтті членів тіла Христового. На кожне бажання Божого серця відповідає духовне створіння, ангел чи людина, яка на це бажання відгукується. Кожен виражає бажання Бога, і не механічним відтворенням, а будучи завдяки своїй свободі живим інструментом Божої волі.
Це ми бачимо в Апокаліпсисі: деякі ангели входять, виходять, приходять; деякі душі праведних кричать, просять; відбувається надзвичайна духовна діяльність. То ніби гігантський феєрверк любови, в який входять не тільки відносини кожної людини з Богом. Не треба уявляти споглядання Бога як гігантський спалах, що всякого засліплює, сповнює щастям, та так одурманює, що ніхто нікого вже не бачить. Така надзвичайно бідна концепція споглядання Бога – майже те саме, що уявлення про небо як загальну спальню.
Це, радше, циркуляція любови навколо Тройці, у всіх ангельських і людських істотах. Люблячи Бога, кожен любить й усіх інших. А що історія світу ще не закінчена, то ті, хто на небі, люблять тих, хто на землі.
Я гадаю, що як сотворінь вони люблять навіть проклятих, бо якщо, може, й немає проклятих людей, то у всякому разі є прокляті ангели, тому що небо – то не лише любов. Любов залишається любов’ю, навіть якщо вона висміяна. Наслідком бунту Сатани є таїна висміяної Божої любови. Це дуже вразило Леона Блуа, а за ним Жака і Раїсу Маритенів, через сльози Божої Матері з Ла Салетт. Це вказує на те, що щастя неба є не лише земним блаженством, а й повнотою любови, навіть якщо вона висміяна тими, хто її заперечує. Небо є місцем блаженства тому, що воно є місцем любови; однак щастя шаленої любови може містити рану висміяної любови – як стигмати воскреслого Христа, – воно може приймати цю рану в любові, яка не перестає бути любов’ю, хоча не знає страждань у людському розумінні, бо любов у небі є досконала.