Коррі тен Бум
Я побачила його в церкві в Мюнхені – лисого, кремезної тілобудови чоловіка в сірому плащі, з коричневою шапкою в руках. Люди колоною виходили з підвального приміщення, де я щойно мала промову, прямуючи вздовж рядів дерев’яних крісел до дверей. Це був 1947 рік. Я прибула з Голландії в розбиту Німеччину з посланням про те, що Бог прощає.
Це була правда, яка була потрібна їм на цій гіркій, розгромленій землі, і я описала їм мою улюблену уявну картину. Можливо, тому, що море є чимось близьким і зрозумілим для голландців, мені подобається думати, що саме туди викидаються пробачені гріхи. “Коли ми визнаємо свої гріхи, – сказала я, – Бог кидає їх у найглибший океан, щоб вони зникли назавжди. І хоча я не знаходжу цього ніде в Біблії, я вірю, що Бог туди ставить знак з написом “Риболовля заборонена”.
Похмурі обличчя пильно дивились на мене, не наважуючись повірити. Після промов у Німеччині 1947 року ніколи не було запитань. Люди стояли мовчки, одягали свій верхній одяг мовчки і виходили мовчки.
І тоді я побачила його, коли він пробирався крізь натовп людей. Спочатку я побачила плащ і коричневу шапку, потім синю форму і кепку з козирком із зображенням скелета і кісток на ній. Одразу сплила картина: величезна кімната з різким верхнім світлом, жалюгідною купою одягу і взуття посередині підлоги, сором від того, що проходиш голою повз цього чоловіка. Попереду я бачила тендітне тіло своєї сестри, ребра стирчали через шкіру. Бетсі, яка ти худа!
Цим місцем був Равенсбрук, а чоловік, що пробирався до мене, був наглядачем – одним з найжорстокіших наглядачів.
І ось цей чоловік стоїть навпроти мене і протягує руку: “Чудова новина, міс! Як добре усвідомлювати те, що усі наші гріхи є на дні моря!”
І я, так жваво розповідаючи про прощення, почала шукати щось у записнику, замість того, щоб подати руку. Звичайно, він мене не пам’ятав. Як міг він пам’ятати одного в’язня з декількох тисяч жінок?
Але я пам’ятала його і шкіряний батіг, що звисав з його ременя. Я була обличчям до обличчя перед одним із моїх тюремників, здавалося, кров застигла в моїх жилах.
“Ви згадували про Равенсбрук у вашій промові, – сказав він. – Я був наглядачем там”. Ні, він мене не пам’ятає.
“Але відтоді, – продовжував він, – я став християнином. Я знаю, що Бог пробачив мені усі ці жорстокі речі, які я там робив, але я хотів почути це з ваших уст, міс”. Він знову подав руку: “Ви мені вибачите?”
А я стояла там – я, про чиї гріхи знову і знову слід було просити пробачення – і не могла пробачити. У цьому місці померла Бетсі, хіба міг він викреслити повільну, жахливу смерть простим проханням?
Незадовго він забрав руку, але мені здалось, що минули години найважчої для мене боротьби.
Я знала, що я повинна це зробити. Новина, що Бог прощає нам, має важливу умову: ми повинні пробачати тим, хто завдав нам болю. “А коли ви не будете людям прощати”, – каже Ісус, – то й Отець ваш не простить вам прогріхів ваших”.
Я знала це не як заповідь Божу, а й з власного досвіду. Після того, як закінчилась війна, у мене був притулок для жертв, що постраждали від нацистської жорстокости. Ті, хто були спроможними пробачити своїм колишнім ворогам, змогли повернутися до зовнішнього світу і заново будувати своє життя, незважаючи на фізичні рубці. Ті, що нарощували свою лють, залишились інвалідами. Це було так просто і страшно, як і цей випадок.
Однак я продовжувала стояти там з холодом на серці. Але прощення – це не емоція. І я це знала також. Прощення – це вияв бажання, а бажання може функціонувати, незалежно від серця. “Ісусе, допоможи мені, – молилась я мовчки, – я можу подати руку. Я можу це зробити. Підтримай мене”.
Без жодного бажання я механічно поклала руку в його, яку він мені простягнув. І коли я це зробила, сталося щось неймовірне. Струм, що з’явився в плечах, пробігся по моїй руці і перемістився в наші з’єднані руки. А тоді цілюще тепло, здавалося, линуло потоком по всьому моєму тілу і на моїх очах з’явилися сльози.
“Я прощаю тебе, брате, – викрикнула я. – Усім своїм серцем”.
Ми ще довго потискували руки один одного – колишній наглядач і колишній в’язень. Я ніколи так сильно не відчувала Божої любови, як тоді. Але навіть у цій ситуації я усвідомила, що це була не моя любов. Я намагалась, але в мене не було сили. Це була сила Святого Духа, як написано в Посланні до Римлян: “Бо любов Божа вилилася в наші серця Святим Духом, даним нам” (Рим. 5:5).
ЗАБІГАЮЧИ НАПЕРЕД…
Я не можу уявити ситуації чи обставини, в якій зобов’язання прощати було б важчим, ніж та ситуація, в якій опинилась Коррі. Вона жила серед вбивства, приниження, жорстокости і голоду, які були справою рук чоловіка, який зараз стояв перед нею. Кожен природний імпульс, кожен вияв гніву кричали про помсту колишньому мучителю. Вона ще носила із собою фотографії свого батька, змарнілої сестри та инших членів сім’ї, які померли від рук нацистів. Мені цікаво, чи була б у мене така сила волі, щоб пробачити цьому наглядачеві і відпустити бажання помсти і відплати. Однак Коррі тен Бум змогла зробити це і таким чином показати світу, що мав на увазі Ісус Своєю заповіддю “підставити иншу щоку”.
Ось запитання цієї години: якщо Коррі тен Бум змогла пробачити її тюремникам, якщо Ісус зміг пробачити римським солдатам, вам і мені за те, що розіп’яли Його на хресті, то чи не можемо ми віднайти це в своїх серцях, щоб пробачити помилки і болісні вчинки нашого недосконалого партнера? Ми повинні зробити це, инакше станемо жалюгідними інвалідами, що потрапили в пастку люті і ненависти.
Джеймс Добсон