Ненсі Джо Салліван
Я замовила мішечок поп-корну в буфеті, а мої дівчата в той час бігали по універмазі в пошуках різдвяних подарунків. Я позіхнула, коли продавець вручив мені мою легку закуску, ледве тримала очі розплющеними.
Ми тільки переїхали в новий будинок. Серед нерозпакованих пакунків я пекла печиво, загортала подарунки і підписувала листівки.
Поки що від свята я відчувала лише брак сили. Хотіла відчувати себе ближче до Бога, особливо в такий час, але я не мала часу на молитву і спокійні розмірковування.
Коли я присіла за столик, помітила старого чоловіка, який стояв біля входу в магазин. Хоча його обличчя було в зморшках, його очі випромінювали молодість. Він дзвонив дзвіночком “Армії порятунку” (релігійна благодійна організація, заснована Вільямом Бутом у 1865 році – ред.).
Я спостерігала, як він танцював навколо свого червоного казанка, стукаючи в ритм своїми ступнями. Він синхронно дзвонив у свій дзвіночок і махав та усміхався тим, хто проходив біля нього.
“Радість для світу…ммм…Господь прийшов”.
Незабаром біля цього чоловіка, який співав, пройшла жінка. Вона була одягнена у светр в ялиночку, її обличчя було в зморшках. Жінка несла декілька пакунків.
“Радієте з Богом!” – вигукнув старий чоловік до цієї жінки.
Жінка похитала головою, відвернула очі і поспішила до своєї машини.
Я спостерігала, як люди квапливо проходили повз цього чоловіка. Більшість з них ігнорували його. Кожен, здавалося, був заклопотаний своїми пакунками і коробками з подарунками.
А ось бізнесмен з мобільним телефоном пройшов повз цього чоловіка з дзвіночком.
“Нехай у кожному серці… ммм… буде для нього місце”, – співав старий чоловік.
Звук його дзвіночка і пищання касового апарату змушувало бізнесмена кричати в трубку. Він нагадав мені, як усі мої обов’язки змушували мене почуватись. Я намагалася знайти спосіб поспілкуватись з Богом, але поки що в мене не було змоги.
В той час, як зайняті покупці проходили повз дзвонаря, згорблена стара жінка повільною ходою наблизилась до нього. Вона усміхалась, коли відкривала обдертий гаманець і кидала чотири двадцятип’ятицентові монети в отвір червоного відерка.
Чоловік зняв свою шапку-вушанку і поклонився їй.
“Потанцюємо?” – запитав він.
Жінка почервоніла і почала хихикати. Як тільки вона вирівнялась, її зморшки, здавалось, зникли. Вони обоє почали човгати біля входу в магазин. Старий чоловік ніжно вів кволу жінку, плавно рухаючись і кружляючи.
“Радість для світу… Спаситель панує…”. Їхні голоси звучали в унісон.
Коли я за ними спостерігала, відчула, що хочу приєднатися до їхнього вальсу. Це був танець радости, необтяжений стресом чи клопотами, танець прославляння, що по-новому проголошував стару звістку: “Радість для світу… Господь прийшов!”
Цього вечора, коли моя сім’я спала, я скрутилась на дивані в нашій вітальні. Увімкнувши свій улюблений святковий диск, випила чашку чаю біля яскраво освітленої ялинки. Незабаром нотки “Радість для світу” наповнили кімнату.
Я також почула слова Господа: “Потанцюємо?”
ЗАБІГАЮЧИ НАПЕРЕД…
Подібно до жінки у светрі з ялиночкою і бізнесмена з мобільним телефоном, здається, так мало людей відчувають радість. Не має значення, що це за день, вони заклопотані проблемами і забули або відмовились від радости, яку пропонує Ісус.
Однак жоден з нас не повинен жити в такий спосіб. Ті, що вірять у Бога, знають про вічну радість, яка, зрештою, є вища за будь-яку трудність, що відчувається в цьому світі. Навіть у час випробувань Він готовий вивести нас з нашого страждання і бути поруч з нами.
Наступного тижня ми розмовлятимемо про те, як обрати радість у своєму шлюбі і житті. Ми можемо навчитися радувати і прославляти Його кожен день. Господь прийшов!
Джеймс Добсон