У віршах Неем. 11:10-14 мова йде про священиків, родовід голів яких також ретельно подається. Їхнє загальне число становило тисячу сто дев’яносто два. З них Серая був «начальником у Божому домі», тоді як не менше восьмисот двадцяти двох були зайняті роботою в домі. Це був благословенний привілей як для останніх, так і для перших, які б обов’язки не були покладені на них по благодаті Божій у зв’язку з їхніми відповідними функціями. У домі Божому, як і раніше, є «начальники», але ніхто не може належним чином зайняти пост, якщо він не має необхідної кваліфікації (див., наприклад, 1Тим. 3:1-7). Тепер усі можуть допомагати робити роботу в домі, якщо вони живуть відповідно до свого священицького місця у Святому святих; бо робота в цьому випадку була тою, котра належала їм як священикам, а займатися по праву священицьким служінням можуть тільки ті, хто займає свою священицьку посаду
Левити ідуть за священиками (Неем. 11:15-18); але вони нараховували лише двісті вісімдесят чотири людини. Серед них були деякі «над зовнішньою службою для Божого дому, з голів Левитів». Тільки священики могли служити біля жертовника або біля святилища; проте левити мали благословенне місце служіння. Вони були спочатку віддані Аарону (Христу) для служіння в скинії (Чис. 3:1-13), для всієї роботи в домі Божому, крім священицьких функцій. У цей час віруючі – це священики і левити, бо коли вони у Святому святих приносять через Христа жертву хвали Богові або коли займаються «благочинністю та спільністю», то діють як священики (Євр. 13:15-16), а коли вони зайняті для Господа іншими видами служіння, то вони, скоріше, проявляють характер левитів. Звичайно, така ж відмінність існує й у Церкві Божій: єпископи – тобто ті, хто відповідає описам у посланнях (1Тим. 3:1-7; Тит. 1:6-9), – це начальники в домі Божому, що відповідають Сераї (Неем. 11:11), тоді як диякони (див. Дії 6:1-7) подібні до левитів, зайнятих зовнішніми справами громади.
Потім є особлива згадка про одну людину – хоча інші були пов’язані з нею: Матанія «був головою, що починав славословити при молитві» (Неем. 11:17). Немає нічого, подібного до цього, у служінні левитів у пустелі, бо дійсно пустеля не була місцем пісень або хвали; але ця посада починається з часу Давида, який «попризначував перед Господнім ковчегом із Левитів служачих, щоб вони визнавали і прославляли і хвалили Господа, Бога Ізраїлевого». Після цього ми читаємо, що «того дня, тоді Давид дав уперше псалма на подяку Господеві через Асафа та братів його» (1Хр. 16:4-7; 1Хр. 25:1-7). Це пояснює, чому родовід Матанії (Неем. 11:17) бере початок від Асафа, і одночасно свідчить про старанність, виявлену у відновленні служіння хвали «за уставом Давида, Ізраїлевого царя» (Езд. 3:10; Неем. 12:24). Все це було в гармонії з обставинами, які в той час мали місце; але тепер, коли прийшла година, коли щирі шанувальники поклоняються Отцеві «в дусі та правді» (Ів. 4:23); тільки ті, хто водимий Святим Духом, можуть починати славослів’я в молитві (Еф. 5:18-19).
Крім левитів, згадуються «придверні… що сторожили при брамах, – сто сімдесят і два» та «з Асафових синів, співаків при службі Божого дому» (Неем. 11:19-22). Ніби додатково відзначається: «А решта Ізраїля, священики, Левити були по всіх Юдиних містах, кожен у наділі своїм. А храмові підданці сиділи в Офелі, а Ціха та Ґішпа були над підданцями» (Неем. 11:20-21). Не вдаючись у подробиці, можна відзначити, що всі ці деталі дані для того, щоб показати, яким повним на той момент було відновлення Божественного порядку у святих речах дому Ієгови серед цих дітей полону. Людська воля діяла досить довго, і тепер, коли вони знову повернулися в землю своїх батьків, у землю обітниць та надії, їхнім єдиним бажанням було те, щоб тільки Ієгова панував – щоб усе було відповідно до Його Слова.
Але серед цього прекрасного відродження залишається пам’ять про їхнє сумне становище в порівнянні з минулим. Влада язичників зауважується навіть у зв’язку з домом Божим. Так, після представлення співаків із синів Асафа, які були при службі в домі Божому, додано: «…бо був царів наказ про них та певна оплата на співаків про кожен день. А Петахія, син Мешезав’їла, із синів Зераха, сина Юдиного, був при руці царя для всіх справ народу» (Неем. 11:23-24).
Невимовно сумно, що співаки в храмі Господа мали залежати від утримання язичеського монарха. Вони були левитами, і передбачалося, що вони мали підтримуватися добровільними приношеннями народу, оскільки вони не мали частини або спадщини зі своїми братами з дітей Ізраїлю (див. Повт. Зак. 12:11-12; 26:12-13). Але народ, який повернувся з Вавилона, був нечисленним. Вони самі зі своєю худобою були піддані примхам чужоземних правителів; вони були рабами в землі, яку Бог дав їхнім батькам, і взагалі були у великому нещасті (Неем. 9:36-37). Таким чином, вони не мали можливості забезпечувати цих співаків; і хоча Бог по Своїй милості дав їм деяке пожвавлення в їхньому рабстві, Він хотів, щоб вони пам’ятали про те, що їхній нинішній стан був результатом їх минулих шляхів, і що оскільки вони були підлеглі язичеській владі на кару, послану від Його руки, то усвідомлення цього становища було частиною їхнього послуху Його волі.
На жаль, вирок «Ло-Аммі» (Ос. 1:9) був написаний на них, хоча Бог, будучи Богом, не міг не залишатися вірним завіту, який Він уклав з Авраамом, Ісаком і Яковом. Отже, Він, як і раніше, любив Свій народ і пильнував над ним, бо «дари й покликання Божі невідмінні» (Рим. 11:29). Коли ж через їхні численні гріхи Його земне панування передано язичникам, народ повинен віддавати кесареві кесареве, а Богові Боже.
Саме становище народу, повернутого по Божій милості з дозволу язичницької влади, але усе ще підкореного, змушувало царя бути інформованим у всіх питаннях, які стосувалися їх; і Петахія був при царі ніби представником його народу й надавав необхідну інформацію.
Далі в цьому розділі (Неем. 11:25-36) описується розселення дітей Юди, а також дітей Веніямина в різних містах і селах. Перші проживали «від Беер-Шеви до долини Гінном» (Неем. 11:30); останні – у декількох перерахованих місцях; «а з Левитів Юдині відділи жили в краю Веніямина» (Неем. 11:36). Ці зауваження, що не становлять великого значення для нас, безсумнівно, з величезним інтересом будуть вивчатися юдеями в майбутньому.