Якщо хоч трішки дослідити наведені подробиці, то ми зрозуміємо, що були ті, хто дякував, ті, хто сурмив у труби, і ті, хто співав. Крім цього, приносилися жертви, і всі веселилися. Подяки, очевидно, особливо виділялися, і це легко зрозуміти, якщо згадати, що означало закінчення будівництва стіни для цього бідного залишку. Воістину, вона будувалася в «тяжкі часи» і, як ми бачили, серед опору й усіляких труднощів, створюваних ворогами, які штовхалися злістю сатани. Але, підбадьорювані неприборканою енергією свого лідера, вони завзято продовжували, і тепер їхня праця була закінчена; стіни міста були знову поставлені для безпеки тих, хто жив за ними, і для виключення зла, яке практикували їхні вороги, що перебували навколо.
Тому подяка була природним і належним почуттям у цей день освячення. Зверніть увагу, що там також були сурми (Неем. 12:35,41). Їх несли священики; тільки вони одні як ті, хто мав доступ у пряму присутність Бога й, тим самим, могли мати спілкування з Його розумом, мали привілей створювати мотиви для свідчення за допомогою священних труб (див. Чис. 10:1-10). Цей день посвячення призначався для Бога; але коли народ у силі Святого Духа відгукується на вимоги Бога, то свідчення про Нього також виходить від Його народу. Були також музичні інструменти й спів. Звичайно, співаки співали голосно; співали так, щоб їхній голос був чутний.
Цим – музичними інструментами й своїми піснями – вони виражали свою радість перед Господом. Характер її показаний у вірші Неем. 12:43 у зв’язку з жертвопринесеннями; бо вони знову згадали на цьому святі, що єдиною основою, на якій вони могли стояти перед Богом, навіть для того, щоб подякувати і прославити Його святе ім’я, була дієвість жертвопринесень. Тому радість текла з них, і це була незвичайна радість, «бо Бог порадував їх великою радістю». Більшого блаженства бути не може. Наші бідні серця жадають радості, і часто марно намагаються шукати її в земних джерелах, і в результаті виявляють, що вона не насичує й швидко минає. Тому апостол пише: «І не впивайтесь вином, в якому розпуста, але краще наповнюйтесь Духом, розмовляючи поміж собою псалмами, і гімнами, і піснями духовними, співаючи й граючи в серці своєму для Господа» (Еф. 5:18,19). Такою була в той день радість дітей Ізраїлю, бо її джерело було в Бозі, і саме Він наповнював їхні серця подякою і їхні вуста – хвалою. Ми можемо сказати, що вони сіяли зі слізьми, а тепер пожинали з радістю.
Зверніть увагу також, що в цьому брали участь усі класи народу. Спеціально сказано: «І раділи також жінки та діти» (Неем. 12:43). Це було дорогоцінно серцю Бога, бо дружини й діти були зараховані до Його народу (порівн. Еф. 5-6) – так чому ж вони повинні бути позбавлені радості такого дня? Вони також збиралися з усією громадою під час читання закону (Неем. 8:1-3); і дійсно ця книга, як і книга Ездри (див. Езд. 10), вирізняється тим, що жінки й діти були присутні на більших зборах народу. Ефект цієї радості був більшим; ми читаємо, що «аж далеко чута була радість Єрусалиму!» (Неем. 12:43).
Вона вторгалася в середовище їхніх ворогів як потужне свідчення про Того, благодаттю Якого вони були врятовані з Вавилона й завдяки захисту й допомозі Якого їм тепер було дозволено знову спорудити стіни святого міста. Вони знову відчували, що радість Господа була їх силою як для хвали, так і для свідчення. І додано: «…радість Юдеї була – дивитися на священиків та на Левитів, що стояли» (Неем. 12:44) – на своїх місцях служіння в храмі. Юдеям було радісно бачити, що служіння в домі Божому було відновлено і що священики й левити були зайняті працею на своїх місцях.
У зв’язку з церемоніями освячення в домі Божому були передбачені деякі необхідні міри; сказано: «І того дня…» (Неем. 12:44). Можливо, не буквально в той же день, але в час, який ішов після освячення стіни. А от що було зроблено: «…попризначувані люди над коморами для скарбів, для приношень, для первоплодів та для десятин, щоб зносити в них з міських піль законні частки священикам та Левитам» (Неем. 12:44). Очевидно, існувала постійна тенденція нехтувати потребами дому Божого, і, поряд із цим, священики й левити залишалися без підтримки. Так було при першому поверненні бранців (Ог. 1:1-11), так було в кожному випадку духовного занепаду, і так було в кожному періоді Церкви.
Коли припинялося піклування про дім Ієгови, то утримання священиків і левитів, приписане за законом, зупинялося, бо всі думали про своє, а не про те, що приємне Господеві. Але коли доброта Бога, яка дозволила їм завершити стіну, торкнулася їх сердець, вони негайно згадали про служителів свого Бога й знову зробили забезпечення для них (див. Неем. 10:38-40). Так Бог діє в убогості Свого народу. Він дарував їм пожвавлення, можливо, під дією сили якоїсь особливої істини, і вони, спонукувані новим імпульсом, котрий вони одержали, починають виправляти, через застосування Слова, зловживання, які виникли з усіх боків.
Так було й у цьому випадку; і в результаті ми знаходимо, що також були взяті на утримання співаки й придверні, які «стерегли постанови свого Бога, і постанови про очищення, і були співаками та придверними за наказом Давида та сина його Соломона. Бо віддавна, за днів Давида та Асафа, були голови співаків та пісні хвали й збори славословників для Бога» (Неем. 12:45-46). Вони згадують, як було на початку храмового служіння, і тепер їхнє бажання – привести все у відповідність первинному зразку. Це незмінний принцип; тільки порівнявши все з тим, що було від самого початку, ми можемо виявити масштаб свого відступу, і тільки повернувшись назад, на початок, ми можемо відновити гармонію з думками Бога.
Крім того, ми читаємо: «І ввесь Ізраїль за днів Зоровавеля та за днів Неемії давав частки співацькі та придверничі, щодня належне, і освячував це Левитам, а Левити освячували Аароновим синам» (Неем. 12:47). Навряд чи це може бути більше, ніж загальне твердження про те, що були часи протягом описаних періодів, коли весь Ізраїль виконував свої зобов’язання відносно цих служителів у домі їхнього Бога (див. Неем. 10:38-40; 13:10). Їхня недбалість тут не записана; про неї можна судити по інших частинах книги. Тут лише нагадується про те, що весь Ізраїль піклувався про Божих служителів у Його святилищі.
Нарешті, нам сказано, що «того дня читане було з Мойсеєвої книги вголос народу» і що коли вони знайшли в ній, що «Аммонітянин та Моавітянин не ввійде до Божої громади, і так буде аж навіки», то «відділили від Ізраїля все чуже» (Неем. 13:1-3). Знову й знову вони відокремлювали себе (Езд. 10:11-12; Неем. 9:2), і знову й знову змішувалося «насіння святе з народами цих країв» (Езд. 9:2). Воістину, і тоді, і тепер союз зі світом був і залишається найбільш успішною пасткою сатани; і тому завжди була необхідність у пильнуванні й перебуванні в істині відділення для Бога. Але є й особлива причина використання цієї теми в даному зв’язку. Призначення стіни, як було зазначено неодноразово, – це виключення зла, відділення Божого народу від усіх інших народів (для нас: від світу, зла, чи то у світі чи в церкві), тобто освячення для Бога. Тому, коли ми читаємо про те, що Ізраїль очистив себе від усього чужоземного, то ми бачимо, що вони просто підтримували значення стіни; що, разом з її освяченням, вони почували себе відповідальними за втілення в життя всього того, що символізувало її завершення.
Читач обов’язково відчує силу поняття «чужоземне». Саме «багато різного люду» (Вих. 12:38) «стали вередувати» (Чис. 11:4) у пустелі, і тому вони стали перешкодою й прокляттям для Ізраїлю; і відтоді і в Ізраїлі, і в церкві вони були й залишаються джерелом майже всякого зла, яке осягає святих. Саме серед «чужого» сатана завжди знаходить готові інструменти для своїх рук, якими він може турбувати, мучити й уловлювати Божих людей; так що єдиний шлях безпеки – іти за прикладом Ізраїлю, який перед нами, і відділитися від «чужого».