Тяжке випробування почалось з того, що він вхопив свого светра і гукнув: «Мам, я піду порозминаюсь у спортзалі». Він поїхав через річку до Вашінгтонського університету і почав гімнастичну розминку. Команда легкої атлетики Сполучних Штатів готувалась до поїздки в Радянський Союз, і тепер тренування Браєна були обов’язковими. Ось як Браєн описує те, що сталося далі:
«Якщо і є якісь страшні моменти в стрибках на батуті, то це коли відриваєшся від поверхні батуту, летячи вгору. У цей момент, навіть найдосвідченіші гімнасти інколи відчувають щось схоже на паніку, і без жодної на це причини, яка не зникає аж доти, поки безпечно не приземлишся на його поверхню. Таке ж відчуття охопило мене, коли я зробив стрибок. У повітрі я розгубився і подумав, що впаду на руки і ноги, як робив це кілька разів перед тим, коли нападала паніка. Замість цього я приземлився просто на голову.
Я почув тріск у спині, а потім все зникло. Мої руки і ноги сплуталися в мене перед очима, але я не відчував, як вони рухаються. Ще навіть перед тим, як зупинилося коливання батуту, я з усіх сил закричав: «Мене паралізувало», але це було тільки слабке пищання, бо сили в легенях практично не було. Параліч зачепив мої легені.
Я нічого не міг вдіяти. Я не міг рухатися. Спочатку це мене дуже налякало, але потім, з якоїсь невідомої причини, паніка минулась. Я сказав людям, які дивилися на мене зверху вниз:
«Не рухайте мене, особливо не чіпайте шию». В якийсь момент, коли я почав втрачати здатність дихати і відчув, як втрачаю свідомість, я пригадую, що сказав комусь з друзів про штучне дихання рот в рот: «Роби що завгодно, тільки не відхиляй назад голову».
Поки ми чекали на лікаря, у мене було кілька дуже сильних нападів болю. Це був не фізичний біль: я слабнув від думки про те, що зі мною щойно сталося. Але в той момент я думав лише про найближче майбутнє. І ще не почав думати про те, що, можливо,більше ніколи не зможу ходити[1]».
Лікарі дуже мало знають про спинно-мозкову систему, бо її не можна так легко вивчити, не завдавши шкоди пацієнту. Перші сорок вісім годин вони навіть не знали, чи виживе Браєн. Лише коли його стан стабілізувався, вони могли припускати, в якій мірі в нього відновиться здатність рухатися.
Наступні вісім тижнів Браєн лежав припнутий до рамки Фостера, до пристрою з металу і тканини, якому дали назвисько «полотняний бутерброд». Обертаючись з обох кінців, пристрій дозволяв медичному персоналу перевертати Браєна зі спини на живіт кожні кілька годин, щоб уникнути пролежнів та інших ускладнень.
Коли його витягли з цієї рамки, він міг рухати лише головою, хоча ще довгий час він цього не робив, через жахливі спогади про той звук клацання в шиї. Він також міг напружувати кілька плечових м’язів. Будучи успішним стрибуном, він мав чудово розвинені плечові м’язи; тепер і вони починали атрофуватися. Аби сповільнити відмирання, техніки приєднали до цих м’язів електроди, і, посилаючи певний розряд, змушували їх скорочуватися. Браєну було дуже дивно спостерігати, як вони напружувалися, тоді як він сам нічого не відчував.
Певний час болю не було. Сигнали його нервової системи не посилали жодних доказів того, що в нього були ноги, руки чи торс. Він почувався підвішеним, ніби плаваючи в повітрі кімнати. Він навіть не відчував під собою матрац.
Лежачи в ліжку, одна «голова» і більш нічого, Браєн почав переживати тактильні галюцинації. Він придумав собі уявну пару ніг і рук, якими він міг керувати силою волі. Він напружено зосереджувався, скажімо, на баскетболі, і його підсвідомість якимось чином посилала нервовим закінченням пам’ять про баскетбольні відчуття. Відчуття були точно такі ж, ніби він тримав у руках м’яча. Спочатку така гра була для нього розвагою, даючи йому надію, що одного дня його тактильні відчуття поєднаються з реальністю.
Але дуже скоро ця гра почала працювати проти нього. Баскетбольний м’яч прилипав до його уявних пальців, і він ніяк не міг його позбавитися. Або замість м’яча він відчував на пальцях лезо бритви. Його гострі краї різали йому руки, приносячи нестерпні відчуття – звичайно уявні, але дуже реальні для нервової системи Браєна. Певний час він не міг позбавитися ілюзії, що на кожну пучку його пальця накручувались болючі металеві гайки.
Вночі підступали жахи: зловісні, нав’язливі жахи про нього самого, ніби він б’ється об стіни і стелю палати, ніби муха. Інші сни не мали певних обрисів чи сюжету, просто безформне, безтілесне відчуття жаху. Але кожного разу після тих жахливих снів наставав ранок; а це було ще гірше, бо він не міг прокинутися з жаху реальності.
Приступи емоційної депресії, більш сильні, ніж його галюцинації, нападали на нього без попередження. Він міг бачити, як його атлетичне тіло зморщувалося, пристосовуючись до бездіяльності. Цілими годинами Браєн дивися на ті ж стіни і тим самим відчайдушним випадом розуму намагався змусити свої м’язи слухатися команд мозку. Кожного разу він дуже старався і терпів невдачу, заганяючи себе у все глибшу емоційну прірву. Він кричав до лікарів: «З мене досить. Я не знаю, що зроблю. Нічого не відбувається; я більше не можу лежати прив’язаний отак, як зараз. Я втомився. Я так довго намагаюся поворушитися, і просто не можу…» Його мова переривалась слізьми і схлипуваннями.
Поки депресія находила на Браєна хвилями, як морська хвороба, у нього з’явилося кілька джерел заспокоєння, за які він гаряче хапався. Біля нього стояли його подруга і його батьки, і він отримував звістки від тисяч співчуваючих йому людей, навіть з далекої Японії та Фінляндії. Протягом години, чи навіть більше, кожного дня його батьки вголос читали листи і листівки, поки емоції не переповняли їх настільки, що вони просто не могли продовжувати. Один чоловік, віком семидесяти дев’яти років, писав: «Моє тіло вже несправне, але мій кістковий мозок у нормі. Я хотів би віддати його тобі».
Підтримка надійшла і від світового атлетичного товариства. Радянський Союз викарбував унікальну, спеціальну медаль на честь Браєна. Ведучі гравці футбольних команд Канзас Сіті зіграли благодійну гру, аби допомогти покрити медичні витрати.
Однак через кілька тижнів вже ніяка звістка не полегшувала депресію. Лікарі давали слабку надію – ніхто з такими травмами, як у Браєна, вже ніколи не ставав на ноги. Була одна річ, яка витягла його з цієї прірви, і це була телефонна розмова з делегатами Християнської Атлетичної Спілки, які проводили конференцію, що відбувалась в Ешленді, штат Орегон. Браєн більше години говорив з атлетами, тренерами і спортсменами. І як результат, атлети-Християни, висловивши надію на одужання Браєна, запалили в ньому власний пошук віри.
Три місяці після нещасного випадку – це дата, коли Браєн прокинувся як Християнин. Він усвідомив, що якщо не станеться дива, він ніколи не ходитиме. Ніякі напруження м’язів не розворушать його кінцівок. Мертві нервові закінчення в його спинному мозку потрібно переробити, а медицина тут безсила. Крім того він зрозумів, що віра в Бога не була просто угодою: «Боже, Ти зцілиш мене, і я повірю». Він мав повірити тому, що Бог був вартий його віри. І Браєн пішов на цей ризик.
Потім він почав молитву, яка не мала кінця. Десятки, сотні, тисячі разів він висловлював перед Богом одне й те ж прохання. Все в його житті нагадувало, що відповіді на молитву. Він молився з гіркотою, з благаннями, з відчаєм, з палким очікуванням. Молилися й інші – церкви, студенти його коледжу, маленькі групи атлетів. І всі однією молитвою, не отримуючи відповіді, якої Браєн хотів і в яку вірив.
Менше ніж через рік після трагедії, Браєн сказав репортеру з журналу Look. «Мати віру – це необхідний крок у напрямку до однієї з двох речей. Зцілення – одна з них. Душевний спокій, якщо зцілення так і не настане, – це друга. Чогось одного буде достатньо». Але тепер у Браєна інші погляди. Для нього існує тільки один варіант – повне зцілення.
[1] Браєн Стернберг і Джон Поппі. Мої пошуки віри // Look. 1964. Березень. № 10. С. 79-80.