Не сприймаймо бажаного за дійсне

Не раз можна почути, що кохання засліплює. І хоча це висловлювання не позбавлене гумору й певної іронії, воно, однак, не таке вже й далеке від правди. Закохані дивляться на світ крізь рожеві окуляри. Вони схильні прикрашати як власну ситуацію, так і людину, яку кохають. Бачачи світ у рожевих тонах, починають сприймати бажане за дійсне, у результаті чого перестають відрізняти жорстоку щоденну дійсність від того, що їм хочеться побачити. Однак людське життя не завжди складається так, як цього бажають закохані, розповідаючи один одному про свої мрії та плани на майбутнє.

Це дивовижно, але закоханий (закохана) ладний сприймати бажане за дійсне навіть тоді, коли стикається з очевидними помилками й недоліками коханої (коханого). А фальшивий, безпідставний оптимізм, породжений емоційним піднесенням, – поганий порадник. Дівчина, закохана в хлопця, який має схильність до вживання алкоголю, думає, а точніше, сподівається: «Коли одружиться, стане відповідальним і перестане пити». Хлопець, що кохає дівчину, яка постійно впадає в істерику, розмірковує подібно: «Коли вийде за мене, буде почуватися безпечно і заспокоїться».

Оцінки такого типу й зроблені на їхній основі поквапливі висновки найчастіше є проявом того, що людина боїться розриву та не хоче брати на себе відповідальности за не цілком ясну картину майбутніх подружніх стосунків. Однак тільки-но минає стан закоханости, ілюзії лускають, як мильні бульбашки, і людина перестає сприймати бажане за дійсне. Почуваючись розчарованими через те, що їхні оманливі очікування не здійснилися, молоде подружжя мимоволі починає звинувачувати один одного: «Коли ми зустрічалися, ти був іншим, а тепер змінився». Цей закид здебільшого буває неправдивим, бо це не чоловік змінився, а дружина, позбувшись ілюзій, почала сприймати його по-іншому. І навпаки.

Взаємоповага і діялог

«Чи поважатимемо одне одного та чи зможемо знаходити спільну мову?» – основне запитання для тих пар, які ще зустрічаються або вже заручені. Без однозначної відповіді на нього подальший розвиток стосунків може стати шляхом у нікуди. Тому на це запитання наречені повинні відповісти, опираючись на факти, а не дивлячись на себе й свій зв’язок крізь рожеві окуляри закоханости.

Дошлюбний період слід використати для якомога глибшого пізнання одне одного. А отже, впродовж цього часу треба жити так, щоб це стало можливим. Зокрема, варто порадити нареченим не надто захоплюватися «штучними» видами розваг, як-от дискотеками, кінотеатрами, кав’ярнями, а натомість більше часу витрачати на такі природні для них справи, як виконання своїх обов’язків, навчання, праця, допомога іншим. За таких обставин частіше виникатимуть спричинені різними вподобаннями й зацікавленнями конфлікти та незначні непорозуміння, що сприятиме глибшому взаємному пізнанню. А чим ліпше наречені пізнають одне одного до шлюбу, тим матимуть більші шанси створити міцне подружжя. Одним з важливих способів взаємного пізнання молодих є часті контакти й зустрічі їхніх родин. Нерідко буває, що наречені соромляться своїх рідних, бо немає чим особливо хвалитися. Адже відомо, що в багатьох сім’ях бракує згоди, взаємної доброзичливости й порозуміння. Трапляються також і патологічні ситуації: алкоголізм, застосування насильства, цілковита відсутність взаємної поваги. Нехтувати такими обставинами, якої з родин вони не стосувались би, не можна. Навпаки, їх треба добре вивчити й зрозуміти, щоб, створюючи сім’ю, уникнути помилок, яких припустилися батьки нареченого або нареченої.

Якщо хлопець соромиться своєї родини, приховує її від дівчини, то в неї може виникнути цілком слушне побоювання, що в майбутньому він і сам підсвідомо чинитиме помилки батька, свідками яких був. У фільмі Маґдалени Пєкож[1] «Смуги»[2] чудово показано, як діє механізм повторення батьківських помилок. Через постійні знущання батька чотирнадцятилітній син утікає з дому. А коли йому виповнюється майже тридцять, він усвідомлює, що й сам у стосунках з людьми використовує ті самі насильницькі методи, що й колись батько щодо нього. І лише кохання до жінки допомагає йому ліпше зрозуміти себе та подолати засвоєні в дитинстві шкідливі звички.

Конфліктні ситуації – природний елемент повсякденного подружнього й сімейного життя. Наречені теж не повинні уникати їх, адже вони є нагодою для поглибленого діялогу, під час якого обидві сторони можуть висловитися й вислухати одне одного. Якщо наречені, а згодом подруги не розмовлятимуть між собою та не слухатимуть одне одного, їхній зв’язок легко може перетворитися на нерівний шлюб, тобто такий, в якому одна сторона володітиме психічною перевагою і намагатиметься маніпулювати подругом, егоїстично використовуючи його.

Найчастіше слабшою стороною в подружжі є жінка, адже чоловікові легко залякати її, використовуючи силу й агресію. Сьогодні чимало жінок середнього віку перебувають у стані депресії внаслідок того, що роками зазнавали в подружжі образ і принижень. Вони надто пізно усвідомили, що, постійно піддаючись страхові й поступаючись чоловікові задля того, щоб у сім’ї хоча б на деякий час запанував спокій і оманлива згода, чинили велику помилку. Подружня єдність і партнерська згода мають бути плодом щирого й відкритого діялогу, спільного вирішення складних питань, обопільного компромісу та прощення. Спричинена страхом відмова від власної думки та невільницька покора одного з подругів перетворюють шлюб на нерівний, а деколи й патологічний зв’язок.

Любов вимагає реалізму

Кохання і всю романтичну атмосферу, пов’язану з ним, повинно супроводжувати реалістичне сприйняття навколишнього світу, яке, зокрема, тверезо оцінює як власні емоційні можливості, так і можливості коханої людини. Якщо хтось із подружжя відчуває, що кохана особа поводиться нещиро або двозначно, він обов’язково повинен з’ясувати з нею стосунки, навіть ціною конфлікту чи розлучення. Дівчина, яка помітила, що хлопець постійно обманює її, у жодному разі не повинна заплющувати на це очі. Його неправда, яка нині стосується не надто важливих речей, завтра може стосуватися найважливіших для подружжя та сімейного життя питань. Якщо одна зі сторін використовує в тій серйозній грі, якою є людська любов, фальшиві карти, то чим раніше буде розірвано цей зв’язок, тим це завдасть меншого болю. Заплющуючи очі на нечесну поведінку під час дошлюбного періоду, ми закладаємо підвалини майбутніх сімейних конфліктів чи навіть розлучення подружжя. Постійне зростання кількости розлучень у сучасному світі – яскрава ілюстрація цього твердження.

Під час відкритого й щирого діялогу наречені повинні порушувати всі важливі теми, які стосуються їхнього майбутнього: «Коли хочемо одружитися? Коли плануємо мати дітей? Як будемо їх виховувати? Як зароблятимемо на життя? Як господарюватимемо? Як розподілимо обов’язки? Якими будуть наші стосунки з батьками?». І не важливо, що на деякі з цих запитань не зможуть дати однозначної відповіді, бо не здатні передбачити того, що чекає на них у майбутньому. Уже сам факт таких розмов дає підстави прогнозувати, що їхнє спільне життя складатиметься непогано. Натомість якщо під час дошлюбного періоду та вже в подружжі уникатимуть складних тем, це створюватиме атмосферу непевности, нещирости та підозріливости.

Закоханість, яка містить потужний заряд енергії, слід максимально використати для налагодження глибоких і відповідальних стосунків. Саме кохання має давати нареченим відвагу бути відкритими і вести щирий діялог. Під час цього діялогу вони повинні розповідати одне одному як про свої сильні, так і слабкі риси, пам’ятаючи, що ніхто не позбавлений вад.

Якщо чоловік упродовж дошлюбного періоду демонструє лише власні біцепси, то дівчині слід добре подумати, з ким вона має намір пов’язати свою долю на все життя. І навпаки. Якщо дівчина не може визнати навіть дрібної помилки, весь час виправдовується, а коли забракне аргументів, плаче, наречений повинен запитати себе, чи здатний жити в таких умовах. Наречені, пізнаючи свої взаємні недоліки та реально оцінюючи їх, мають зрозуміти, чи зможуть жити під одним дахом «аж до смерти».

Коли між чоловіком і дружиною виникають конфлікти, вони повинні нагадувати одне одному шлюбну присягу, яка закінчується словами: «…аж до смерти». А отже, спілкуючись до одруження, не можна оминути запитання: «Чи оте “аж до смерти” буде для нас маленьким пеклом, муки якого можна буде припинити лише за допомогою розлучення, чи місцем простого людського щастя і для нас, і для наших дітей?».


[1] Маґдалена Пєкож (нар. 1974) – польська режисерка і сценаристка, дослідниця кіномистецтва. – Прим. пер.

[2] Оригінальна назва фільму «Pregi» (2004). В Україні він також відомий під назвами «Удари» і «Шрами». – Прим. пер.

Попередній запис

Людська любов у повсякденному практичному житті

Наступний запис

Партнерство