«А до Ангола Церкви в Сардах напиши: Оце каже Той, Хто має сім Божих духів і сім зір: Я знаю діла твої, що маєш ім’я, ніби живий, а ти мертвий. Будь чуйний та решту зміцняй, що мають померти. Бо Я не знайшов твоїх діл закінченими перед Богом Моїм. Отож, пам’ятай, як ти взяв і почув, і бережи, і покайся. А коли ти не чуйний, то на тебе прийду, немов злодій, і ти знати не будеш, якої години на тебе прийду. Та ти маєш і в Сардах кілька імен, що одежі своєї вони не споганили, і в білій зо Мною ходитимуть, бо гідні вони. Переможець зодягнеться в білу одежу, а ймення його Я не змию із книги життя, і ймення його визнаю перед Отцем Своїм і перед Його Анголами. Хто має вухо, хай чує, що Дух промовляє Церквам!»
Можливо, ви здивуєтеся, але подекуди в Англії ще триває «війна Червоної і Білої Рози». Взагалі так називається серія воєн між Йорками (Біла Роза) і Ланкастерами (Червона Роза) в XV столітті. Проте і після цих подій великий розподіл між Йоркширом (на північному сході Англії) і Ланкашіром (на заході Англії) накладав відбиток на думки їх жителів. І коли йоркшири виступають проти ланкаширців на крикетному полі, гру називають «матчем Троянд». Старі пристрасті спалахують знову.
Здавалося б, скільки часу спливло з XV століття! Майже шістсот років минуло, а пам’ять все ще жива. Що вже там говорити про людей античності. Не завжди люди пам’ятали, коли конкретно сталася та чи інша подія. У кращому разі могли сказати: «За такого царя». Але загальне враження про подію в них було, нехай навіть дещо спотворене, що, звичайно, вибачне.
Скажімо, жителі Сард чудово знали, що сталося з їх містом за шістсот років до християнського благовістя. У ту далеку пору місто довго вважалося абсолютно неприступним. Ще б пак: воно було розташоване на вершині крутого пагорба. Час від часу хтось намагався узяти його нападом, але врешті-решт безуспішно ретирувався, на велику радість громадян.
Так тривало до тих пір, поки за облогу не взялася персидська армія під водійством знаменитого царя Креза. Спочатку один відважний воїн, а за ним інші, здолали обривисту скелю і напали з того боку, звідки персів ніхто не чекав. Оскільки вони застали обложених зненацька, то здобули легку перемогу. Крез (він згадується і в Біблії) завоював Сарди в 546 році до Р. Х. Незабутній момент! Сарди залишилося важливим містом, але здобуло жорстокий урок.
Ісус каже християнам Сард, що вони, грубо кажучи, наступають на ті ж граблі. На вигляд усе благополучно: життя вирує («ніби живий»), відбувається багато всіляких подій. Насправді ж, їх скула погибельна дрімота. І поки ще не пізно, поки не сталася катастрофа, їм слід духовно пробудитися, звернутися до блага.
У чому ж конкретно полягають гріхи сардиських християн? Вони двобічні. По-перше, як тактовно помічено, їх справи не «досконалі», тобто їх християнство, їх наслідування Євангелія залишає бажати кращого. Між тим вибір серйозний: або Ісус і справді Господь, і Йому потрібно віддати усього себе, або Він обманщик, і Його потрібно відкинути. Ніяких третіх варіантів – виглядати зайнятим, але нічого натомість не робити – бути не може. Недостатньо лише мати репутацію («маєш ім’я»).
По-друге, звернемо увагу на в. 4 і 5: «Та ти маєш і в Сардах кілька імен, що одежі своєї вони не споганили». А що ж тоді інші? Звичайно, йдеться не про те, що хтось не пере одяг. Перед нами метафора, на жаль, не цілком зрозуміла. Можливо, мається на увазі духовна лінь: як людина, що страждає фізичною лінню, не стежить за охайністю, так людина духовно ледача не стежить за своїм духовним виглядом. Інший варіант: община терпимо ставиться до якоїсь аморальної поведінки.
Якщо так піде і далі, сардиську общину спіткає та ж доля, що і її місто шістьма століттями раніше. Ісус «прийде немов злодій» (в. 3), причому відбудеться це несподівано. Аналогічні застереження є в посланнях Павла і Петра (1Сол. 5:2, 2 Петр. 3:10), а також у вченні самого Ісуса (Мт. 24:43). Судячи з усього, для древніх християн вони були досить характерні. Ісус, у владі Якого знаходиться життя церков – їх ангели і сім духів Божих, що несуть церкві життя (1:4; 4:5; 5:6), – обов’язково прийде. Але Його прихід застане непідготовлену общину зненацька.
Але що мається на увазі під приходом Ісуса? Чи друге пришестя в звичайному значенні слова? Швидше за все, ні, хоча непрямим чином і на нього є натяк. Судячи з метафорики інших розділів книги, приходом можуть іменуватися також гоніння (Ісус «приходить» очистити церкву) і розрада, відновлення. Як ми побачимо, навіть лаодикійцям обіцяне, якщо вони відчинять двері, Ісус «ввійде» до них і буде вечеряти з ними (3:20). Що стосується Сард, його християнам погрожують або гоніння, або внутрішній колапс, коли церква потоне у своїй же безхребетності і самозаспокоєності.
Проте людям що «прокинулися», «переможцям», тим, хто не споганив свій одяг, обіцяно: коли Ісус стане переможцем, вони братимуть участь у тріумфальній процесії. (У наступних розділах книги ця тема зустрінеться неодноразово.) Вони одягнуться в білий одяг, як і личить учасникам тріумфальної процесії, а також новохрещеним. Одним словом, вони розділять з Ісусом перемогу над усім (включаючи смерть), що кидає життя людське в бруд.
Більше того, їх імена не будуть стерті з «книги життя» (пор. далі 13:8; 17:8; 20:12,15; 21:27). Ця концепція з’явилася в ізраїльській думці дуже давно: згадка про Божу книгу є в П’ятикнижжі (Вих. 32:32). Між іншим, контекст у Вих. 32:32 досить похмурий: майже всі ізраїльтяни заслуговували бути стертими з цієї книги і лише по милості Божій були врятовані. Можна припустити і алюзію на реалії ближчі за часом до автора Апокаліпсису. Багато грецьких міст вели офіційний список усіх громадян, а подекуди існував навіть такий зловісний звичай: коли людину засуджували до смерті, то ще до страти її ім’я викреслювалося із списку, щоб смертний вирок не заплямував репутацію міста. Судячи із в. 5, імена з книги Божої можуть бути змиті, хоча тут і не містяться жодних теорій відносно визначення. (Втім, навіть і згідно концепції визначення, спасаються ті, хто зберіг вірність.) У цілому, перед нами стандартне для древнього християнства застереження. У схожому ключі висловлювалися ще Іван Христитель, апостол Павло і сам Ісус. Йдеться про те, що однієї лише приналежності до народу Божого недостатньо: необхідно ще і поводитися відповідно.
Людям, які духовно прокинулося, переможцям і не споганеним Ісус адресує ще одне обіцяння, добре знайоме нам за євангельською традицією. Він «визнає» їх імена перед Отцем і Його ангелами (пор. Мр. 8:37, Лк. 12:8). Наскільки дивно це – бути визнаним самим Ісусом! А коли Він визнає нас перед Отцем Небесним, це буде найдивовижніша мить у нашому житті. Так прокинемося ж, поки ще не пізно…