У попередній главі ми намагалися зігріти нашу віру в Христа вірою євангелиста Івана; цього разу постараймося зігріти її вірою апостола Павла.
Віра в Христа для Павла є усім. «А що живу тепер у тілі, – пише він у посланні до Галатів, мовби залишаючи свій заповіт, – то живу вірою в Божого Сина, Який полюбив мене й видав Себе за мене» (Гал. 2:20).[1] На ній Апостол основує своє життя і запрошує зробити те ж саме і нас.
Коли заходить мова про віру святого Павла, перше, що приходить на думку – це велика тема оправдання через віру. Саме на ній хочемо зосередити нашу увагу – не для того, щоб завести «енну» дискусію на цю тему, а для того, щоб прийняти вістку утіхи, яку вона несе. У перших роздумах я говорив, що в наші часи відчувається необхідність кериґматичної проповіді, спроможної зродити віру там, де її ще немає, чи де вона відмерла. Тема оправдання даром через віру в Христа є центром такої проповіді, і дуже шкода, що вона практично відсутня в ординарній проповіді в Церкві.
Стосовно цього відбулася цікава річ. Критика, висунена представниками реформації, отримала на Тридентському соборі католицьку відповідь, і в ній було знайдено місце як для віри, так і для добрих діл, звичайно в належному порядку. Спасіння неможливо осягнути завдяки добрим ділам, але водночас його неможливо осягнути без добрих діл. Проте на практиці, оскільки протестанти односторонньо наголошували лише на вірі, католицька проповідь та духовність врешті-решт були змушені зосередити свою увагу майже виключно на невдячному завданні нагадування про необхідність добрих діл та особистого вкладу в спасіння. Відтак більшість католиків доживали до кінця свого життя, так і не почувши ніколи безпосереднього звіщення про оправдання даром через віру без зайвих «але» та «однак».
Після досягнення згоди в цьому питанні між Католицькою Церквою та Всесвітньою Федерацією Лютеранських Церков у жовтні 1998 р. ситуація принципово змінилася, але вона все ще з трудом втілюється в життя. У тексті цього документу висловлюється побажання, щоби спільна доктрина про оправдання увійшла тепер у практику та стала живим досвідом всіх вірних, а не лишень предметом високих диспутів у колі богословів. Саме цю мету ми бажаємо осягнути, принаймні частково, у цих роздумах.
Насамперед прочитаймо текст:
«Всі бо згрішили й позбавлені слави Божої, і оправдуються даром Його ласкою, що через відкуплення в Ісусі Христі: Якого видав Бог як жертву примирення, в Його крові, через віру, щоб виявити свою справедливість відпущенням гріхів колишніх, за час довготерпіння Божого, щоб виявити свою справедливість за нинішнього часу, щоб Він був справедливий і оправдував того, хто вірує в Ісуса» (Рим. 3:23-26).
Представивши все людство в тотальному стані гріха і погибелі в попередніх двох з половиною главах послання до Римлян, Апостол робить неймовірно сміливе оповіщення, а саме – що тепер це становище радикально змінилося для всіх, юдеїв і греків, «через відкуплення в Ісусі Христі», «через послух одного чоловіка» (Рим. 3:24; 5:19).
Однак це твердження Апостола до кінця неможливо зрозуміти, і, більше того, воно буде навіювати радше страх, ніж утіху (як це насправді й було впродовж багатьох століть), якщо не дати правильного пояснення значенню виразу «Божа справедливість». Саме Лютеру завдячується повторне відкриття того, що «Божа справедливість» вказує тут не на Його кару чи, ще гірше, на Його помсту людині, а навпаки означає акт, яким Бог «чинить людину справедливою» (в дійсності він казав не «чинить», а «декларує» її справедливою, маючи на гадці чисто зовнішнє, судове оправдання, тобто оголошення її справедливою, а не справжнє вчинення справедливою).
Я сказав «повторне відкриття», позаяк ще задовго до нього святий Августин писав те ж саме: «“Божа справедливість” означає справедливість, в якій Він Своєю благодаттю чинить нас справедливими (iustitia Dei, qua iusti eius munere efficimur), точно так, як “Господнє спасіння” (Пс. 3:9) означає спасіння, в якому Бог чинить нас спасенними».[2]
Ось як поняття «Божа справедливість» пояснюється в посланні до Тита: «Коли явилась ласкавість і любов до людей Спаса нашого Бога, Він спас нас не ради діл справедливости, які ми були зробили, але зо Свого милосердя» (Тит 3:4-5). Тому сказати: «виявилася Божа справедливість» означає те ж саме, що сказати: виявилася Божа доброта, Його любов, Його милосердя. Це не люди раптом змінили своє життя і поведінку й почали чинити добро; новизна полягає в тому, що вдіяв Бог, а саме, – що Він першим простягнув Свою руку грішній людині, і ця Його дія сповнила часи.
У цьому полягає новизна християнства. Будь-яка інша релігія вказує людині шлях до спасіння через аскетичні практики чи інтелектуальні спекуляції, обіцяючи їй спасіння чи просвічення як кінцеву нагороду, але залишаючи її, по суті, самотньою в здійсненні цього завдання. Християнство виходить не з того, що повинна вчинити людина, щоб осягнути спасіння, а з того, що вчинив Бог, щоб спасти її. Послідовність тут зворотна.
Немає сумніву, що любити Бога всім серцем є «першою і найбільшою заповіддю»; але самі заповіді є не на першому, а другому плані. На першому плані, випереджуючи заповіді, стоїть дар. Прекрасно сказано в Апостольських Діяннях: християнство – це «слово Божої благодаті» (пор. Дії 14:3; 20:32). Християнська релігія – це релігія благодаті.
[1] Дехто сьогодні бажав би бачити у вислові «віра Божого Сина» чи «віра Христа», який часто можна зустріти в Павлових посланнях (Рим. 3:22,26; Гал. 2:16; 2:20; 3:22; Фил. 3:9), суб’єктивний родовий відмінок, так, мовби мова йшла про особисту віру Христа чи Його вірність, доказ якої Він дав, пожертвувавши Себе за нас. Я віддаю перевагу традиційному розумінню, якого дотримуються й авторитетні сучасні екзегети, в якому Христос є не суб’єктом віри, а її об’єктом; себто мова тут йде не про віру Христа (не виключаючи, що це може бути й віра в Нього), а про віру в Христа. Пор. J. D. G. Dunn, La teologia dell’apostolo Paolo, Paideia, Brescia 1999, c. 380-386 [The Theology of Paul the Apostle, Edinburgh 1998, chap. V].
[2] Св. Августин, De Spitiru et Littera, 32, 56: PL 44, 237.