ОСНОВНЕ ПОКЛИКАННЯ ЛЮДИНИ: ЖИТТЯ В “ПОДВІЙНІЙ ВІДКРИТОСТІ”

“Людина знаходить себе в бутті” – кажуть філософи. Ніхто не питав мене, чи я хочу жити. Я просто є. Мені мене подарували, і я завдячую своє існування вищій силі. Вона спричинилася до того, що з клітин двох людей народився я. Отож, вища сила захотіла мати мене тут, на землі, мене як і багатьох інших, що завдячують їй своїм життям. Чи вона, ця сила, любить мене, чи любить нас?

Відповідь на це запитання залежить від багатьох факторів, які ми тут не можемо розглянути. Звичайно, що тільки людина, оповита любов’ю інших аж до надр свого єства, може бути насправді людиною. Позбавлена любови – вона духовно приречена на загибель. Бо призначення людини, її покликання – бути любленою. Однак, щоб бути любленою, треба і самому вміти любити. Це немов дві сторони однієї монети. Людина, яка не любить, за словами св. Августина (пом. 430), “чахне сама в собі” та вважає себе самодостатньою, холоне і втрачає справжнє людське обличчя. Бути любленою та вміти любити – це і є головне покликання людини. Інакше кажучи: людина повинна жити в подвійній відкритості, щоб відповідати власній сутності. Вона мусить відкритися спільноті людей, серед яких живе, та сміливо відкрити свою душу на запитання: Звідки і куди, чому і для чого? Хто мій Творець, чи знаю Його? Людина замикається в собі, коли не намагається відповісти покликанню “подвійної відкритости”. Тоді вона спотворює власну істоту, деградує, стає тягарем для спільноти і руйнує свій життєвий простір.

Ця основна позиція є в певній мірі фундаментом, на якому виростає все інше. Та кожен по-своєму скористається нею. Бо кожному дано дари, схильності та здібності, щоб влаштовувати своє життя. Частково людина наділена ними від народження, а частково набуває сама, або ж їх прищеплюють із вихованням. Тому віднайдення дарів та здібностей і належна їх оцінка є життєво важливим завданням самопізнання. Бо через них Бог показує мені особливе покликання. Щоб відшукати своє покликання, треба спершу з’ясувати, до чого я придатний. Не можна керуватися другорядними характерними прикметами як заслугою, вигодою, зручним робочим часом, нагодою до зростання, що також важливо, проте існує небезпека помилитися, і виявиться, що я невдоволений своїм фахом, і те, що роблю, роблю недобре, бо не досягаю мети. Через мої обдарування, зацікавлення і здібності Бог промовляє до мене. Він кличе мене ступити на мою конкретно призначену життєву дорогу, на якій маю здійснювати своє основне покликання, що поєднує мене з усіма людьми: жити в “подвійній відкритості”.

ПОКЛИКАННЯ ХРИСТИЯНИНА: ЖИТТЯ В “ПОДВІЙНОМУ ПРИЯТЕЛЬСТВІ”

У романських мовах слово “церква” походить від грецького “ekklesia”. В тому часі, коли жив Ісус, у розмовній мові країн Середземномор’я воно означало “зібрання” або “сходження”. Коли зробимо дослівний переклад, матимемо “закликані”. Молода Церква в апостольські часи охоче називала свої богослужбові зібрання цим словом. Бо з огляду на етимологію, воно найяскравіше відображало те, чим є насправді Церква: спільнотою людей, які “закликані”, вибрані з великої родини людства. Вони повинні пояснювати усім іншим, що життя – це надзвичайна цінність, що все має певний зміст: кожна радість, кожна праця, кожне зусилля і кожне страждання. Християни – це ті, котрі знають, що є покликані Ісусом з Назарету. Вони вірять Йому і переконані, що “вища сила” насправді любить нас.

Ісус жив подвійною відкритістю настільки сильно, що ця активна форма життя переродилася в “подвійне приятелювання” – з Богом і людьми. У глибині серця Він завжди перебував у тісному зв’язку з цією “вищою силою”, звертаючись до неї “Авва” – “татусю”. Це викликало обурення серед юдеїв. Дозволяти собі таке “панібратство” по відношенню до Бога – просто нечувано. Та для Ісуса Бог був не тільки релігійним виявом віри чи світоглядною величиною “чистого мислення”, – Він направду жив Ним і для Нього. І цю любов Божу Він ніс до людей. Кожну людину зустрічав мов приятель, у найглибшому значенні слова. Він знав, що Отець любить Його, і сам любив Своїх братів. Навіть тих, які зрадили Його, вчинили над Ним несправедливий суд і неймовірно жорстоко покарали. А Він продовжував поважати, любити та просити за них Отця: “Отче, відпусти їм, бо не знають, що чинять вони!…” (Лк. 23:34). Вони – Мої приятелі!

І сьогодні теж є люди, покликані Ним, які хочуть наслідувати у своєму житті “подвійне приятельство” Ісуса і бути приятелями Воскреслого Христа. Для багатьох вони повинні стати сіллю в страві та закваскою для тіста, як світло в темряві та місто, яке видно на горі (пор. Мт. 5:13). Яквес Лоєв (нар. 1908), священик, який довший час працював серед докерів у порту Марсель, писав якось: “У нас, на Заході, існує реальна небезпека повного занедбання та руйнування стосунків з Богом у найближчому часі. І коли горстка вірних християн насмілиться заявити, що Бог приймає усіх людей, то це післанництво заясніє вогненним сонцем, що сходить, серед холодної темряви”.

Проте завжди у всі часи багато хто із християн не розумів свого покликання, і вони жили неповноцінним життям. Зростаючи духовно, добре почувалися в колі вірних, вони належали до Церкви, не збагнувши основного, що дарує покликання людині як “подвійне приятельство”: промовляння та враження самим Ісусом Христом.

Те, що християни вірять, коли хтось розповідає про покликання до священичого чи монашого стану, що це знак неба – не підлягає сумніву. Самі вони не пережили того моменту, як відбувається покликання насправді.

Кожного, хто хоче жити глибоким життям християнина, Бог знову-таки наділяє особливими дарами і талантами. Новий Заповіт називає їх “дари Духа” або грецьким словом “харизми”: хтось може уважно вислуховувати та потішати, інший вміє гарно промовляти і добре повчати, ще хтось знає, як допомогти в скрутній ситуації, а комусь дано дар заглиблення в таїнства віри, з чого користатимуть інші… І тут потрібно чітко розпізнати, якими харизмами Бог наділив мене, і які завдання та посадові можливості Він для мене передбачив. Тому що Божі дари не є тільки моїми, вони завжди пов’язані з моїм дорученням для служіння ближнім. Закономірно, що жити за своїм християнським покликанням я повинен там, куди мене призначено, і реалізувати свої харизми в професійній діяльності, використовуючи стан, який я свідомо обрав, керуючись голосом власного сумління, який дав мені Бог. Сіль мусить бути в страві, як і закваска в тісті. Проте завжди зустрінемо людей, які ставлять собі запитання: Чи не повинен я віддати свої природні обдарування та духовні харизми на особливе служіння Церкві – піти працювати медсестрою чи вихователем у дитячому садочку, катехитом при парафії, доглядати осіб похилого віку, бути економом у парафіяльному домі чи секретарем у Карітасі…? Усі ці професії, а можна ще багато нарахувати подібних, називаємо “церковними професіями” на відміну від “духовних”, про які хочемо тут поговорити.

Попередній запис

МОЄ ПОКЛИКАННЯ ВІД БОГА – ЯКЕ ВОНО?

Наступний запис

ПОКЛИКАННЯ НАСЛІДУВАТИ ІСУСА В "ПОДВІЙНОМУ СЛУЖІННІ"