Я ніколи не вірив у спадковість психічних захворювань.
Натомість, цілком можливо, що ми змалку спостерігали сцени, ситуації та поведінку, які згодом намагалися імітувати.
Особистість людини складається з різних чинників, серед яких генетичному коду я б не надавав аж такої ваги. Набагато важливіше середовище, в якому особа народилася і росте.
Ми здебільшого є тими, ким були в дитинстві та в підлітковому віці. Фройд казав, що дорослий, – це син тієї дитини, якою він колись був.
Під середовищем я не маю на увазі лише зовнішні структури, але й – що особливо важливо – поведінку, переживання та психологічні ситуації, в яких ми перебуваємо, і те, як ми на них реагуємо. Особливо важливим є також психофізичний розвиток особи з його характерним перебігом.
Здоровою особою є та, яка може активно пристосуватися до середовища.
Ми знаємо, що дійсність постійно змінюється, тому й особа повинна пристосовуватися до цих постійних перемін.
Від нашого досвіду, від типу реакції на непередбачувані обставини залежить здоров’я нашої психіки.
Я знаю, що останнім часом багато розмов точиться навколо можливости змінити генетичний код людини.
Я абсолютно переконаний, що наука і техніка впораються з цим завданням. Але єдиним справжнім ключем до людства, який не змінюється, є прагнення надати сенс існуванню.
Я можу уявити значно здоровіших людей, в яких буде менше фізичних і психічних розладів, але як щодо особистости і всього того, що з нею пов’язано?
Жодна найсучасніша технологія не зможе втрутитися в гру життя і не зможе змінити правила розуміння неминучости смерти та бажання (чи небажання) прийняти її.
Якщо науці все ж вдасться перемогти смерть, ми опинимося перед новою формою буття, яку ніхто зараз навіть уявити собі не може.
Подумайте хоча б про релігії в їхньому сучасному вигляді. Вони просто втратять свій сенс. Зникне можливість захворіти, страждати, радіти та вмирати.
Натомість я вважаю, що наукові досягнення, зокрема генетичні маніпуляції, можуть покращити структуру генетичного коду людини, завдяки чому оздоровиться фізичне та невротичне життя людини.
Але основна схема залишиться та сама: розуміння неминучости смерти і бажання прийняти це або ж заперечити.
Особистий зріст
Ми знаємо, що люди проходять через довгий, можливо найдовший серед ссавців, період відривання дитини від грудей, який триває від народження, коли ми є зовсім беззахисними та потребуємо для виживання всіх можливих засобів, до прогресивної адаптації до дійсности, аж до самостійного ходіння, споживання їжі та пиття, тобто до моменту, коли стаємо автономними і незалежними.
Ціле наше життя – це довгий шлях до особистої зрілости, до самопізнання, яке дозволить повністю реалізувати себе і свою особистість.
Як і кожен живий організм, як квіти, що розкриваються, коли квітнуть, як плоди, що стають смачними і соковитими, коли вже повністю дозріли.
Чи можна сказати, що вони виконали свою місію, якщо так і не дозріли?
Ми всі повинні довести до кінця, до зрілости нашу справжню природу психодуховних осіб.
Але, здається, у нашій культурі недооцінюється важливість зрілости та самосвідомости.
Навпаки, основна пропагована модель пропонує залишатися незрілими, не йти вглиб, не усвідомлювати, оскільки все дуже складно, нудно і взагалі краще надати перевагу видимості, а не суті.
Сучасне суспільство, в якому ми живемо, це суспільство видимости, коротких повідомлень, мобільних телефонів, в яких слово втратило не тільки важливість, але й сенс.
Усе стало таким поверховим, конформістським і масовим, що вже мало хто вважає себе єдиним і неповторним, здається, що вже ніхто не зацікавлений у пошуках свого покликання чи важливої мети життя.
Мало того, дуже часто особисті неврози та комплекси не тільки не лікують, але й вважають чимось питомим і необхідним.
Людські взаємини, особливо на рівні почуттів, залишаються дуже крихкими, якщо не вдається здобути внутрішню незалежність і особисту зрілість.
Аби цього досягнути, необхідно, щоб кожен став власним батьком і матір’ю.
Зріла особа може звільнитися від зовнішніх фігур батька та матері саме тому, що вона відтворила їх у собі. Інакше вона вважатиме себе зрілою людиною лише тому, що стала дорослою, але насправді це ще підліток, яким керують невирішені комплекси і який завжди шукатиме поза собою постаті батьків, яких у нього не було, які він не сприйняв позитивно або ж від яких має невротичну залежність.
Осягнути особисту зрілість можна лише тоді, коли зріло і позитивно прийняли та асимілювали батьківську та материнську фігуру, щоб потім не шукати поза собою реалізації власної особистости.
Особу можна вважати зрілою тоді, коли вона, наприклад, асимілювала материнську свідомість щодо відкритости, готовности завжди прийти на допомогу, любови (якби особа обмежувалася лише чоловічим виміром, то вона стала б занадто строгою та раціональною); окрім того особа повинна виробити батьківську здатність аналізувати причини і виносити судження (якби тут був присутній лише жіночий вимір, то особа б втратила здібність судження і сама собі б перешкоджала в розвитку).
Але все це змінюється відповідно до досвіду власного минулого і типу батьків, які в нас були. Наприклад, якщо мати була занадто боязкою, занадто турботливою, або ж, навпаки, занадто строгою та твердою; те ж стосується і постаті батька: чи він був занадто поблажливий і толерантний, чи строгий, холодний і завжди зберігав відстань між собою та дитиною.
Якщо ми не проведемо психічного аналізу, якщо не приділимо часу звільненню, очищенню, наверненню і молитві, то наше життя буде зумовлене невирішеними проблемами минулого.
Ми вважатимемо, що любимо, але насправді будемо любити так, як нас навчили, а не так, як притаманно саме нам.
Більшість подружніх стосунків відповідають схемі, в якій хтось домінує, а інший підкоряється; хтось змушує страждати, а інший – страждає; хтось дає, а інший – отримує.
І все це зазвичай відбувається на фоні повного нерозуміння наявних у родині психологічних динамік.
Сьогодні подружні стосунки стали місцем, де приховано найвищий рівень неврозів.
Окрім того, незріла особа, якій бракує розуміння себе, ніколи не зможе нічого дати і стати даром для інших, навіть якщо вона переконана в протилежному.
Зрілість необхідна для особи і для справжніх дружніх взаємин і для любови.
Особиста відповідальність і свідомість, проект справжнього, глибокого і конкретного переображення власного «я», взаємно підсилюються та оновлюються, інакше особа потрапить у пастку поверховости, яку так радо пропагує сучасне суспільство.
Ніколи не треба втікати від самого себе.
Важливо стати перед собою, поглянути збоку на власне «я», щоб побачити його темні, слабкі, негативні і загадкові аспекти, які процвітають всередині нас; потрібно мужньо увійти в глибину своєї особистости, щоб надати сенс власному життю в цьому світі.
Це необхідні умови, без яких неможливо забезпечити внутрішній мир і спокій.
Замість того, щоб критично поглянути на себе і спробувати надати нового змісту своїй особистості, люди часто надають перевагу самообману, пошуку виправдань та алібі, проектуючи і звалюючи на інших власні провини, і, таким чином, втрачають можливість стати відповідальними та зрілими особами.
Мені дуже боляче бачити, як це суспільство тишком поширює – і досить успішно – безвідповідальність і відмову зазирнути вглиб своєї особистости.
Плоди цього видно неозброєним оком: постійний зріст насильства, вульгарности, психодуховний занепад цієї епохи, яка живе видимістю, зовнішніми формами, забувши правильні відповіді і, передусім, правильні питання, які можна віднайти лише у своєму внутрішньому світі, а не за його межами.