Цього року я не полетів у Латинську Америку. Захотів якнайглибше, якнайінтенсивніше пережити європейське щоденне життя.
І, одного вечора, я зустрів менеджера.
Нічого не стається випадково.
Це була новорічна ніч.
Нас запросили в той самий дім зустрічати Новий рік. Незадовго до півночі виникла потреба переставити деякі авта, аби звільнити місце для новоприбулих. Я сидів у самому кутку стола і на мене чекало нелегке завдання вибратися звідти. Саме тоді один чоловік, років сорока, люб’язно запропонував допомогти мені перемістити машину. Менш ніж через десять хвилин він увійшов схвильований і повідомив, що під час виконання маневру він зачепив в’їзні ворота і розбив задню фару мого авта. Чоловік був дуже засмучений і визвався компенсувати мені шкоду…
У відповідь на його замішання я усміхнувся. Взагалі-то, я сам повинен був це зробити. «Жодних проблем, – відповів я. – Забудьте і більше не думайте про це. Краще відсвяткуймо нашу зустріч».
Так ми познайомилися.
Тепер я – консультант на підприємстві, яким він керує.
На підприємстві
Уже кілька місяців кожного тижня я їжджу на підприємство.
Це нове завдання я міг би виконувати навіть і вдома, але мені було важливо глибше пізнати середовище підприємства та осіб, які там працюють. Ми часто забуваємо, що на роботі деколи проводимо більше часу, ніж удома.
Завдяки цій людині, з якою познайомився на Новий рік, я відчуваю, що увійшов у новий вимір, який мене інтелектуально сильно освіжає, щоденно стимулює мою креативність, аби шукати нові рішення з метою мотивувати персонал і керувати ним, креативність, яка вже в перші місяці значно покращила психологічну атмосферу менеджменту, за яким я наглядаю.
Усі почувають себе дещо досконалішими.
З користю для себе і з користю для всіх тих, що живуть біля них. Як на підприємстві, так і в родинах.
Я змусив їх навчитися бути головною дійовою особою себе самих.
Справжніми лідерами.
Зі зниженим рівнем особистих неврозів.
Здоровими. Духовно.
З незвичним, неординарним поглядом на владу приймати рішення, яку вони мають.
Стосовно цього в мене є мрія: створити менеджерський склад іншого ґатунку, який зміг би віднайти в духовних цінностях справжній сенс їхньої місії. Довести, як я це зробив стосовно психології, що й на підприємстві також можна і треба говорити та діяти в ім’я етики, духовности.
Особа, хвора духовно, не може бути справжнім лідером.
З іншого боку, у кожній сфері життя, такого життя, як воно організоване тепер у західному суспільстві, від праці до вільного часу, вдома, у родинах, у школах – всюди, я відчував завжди те саме: це людство є хворе.
Чи то йдеться про священика, чи менеджера, домогосподарку чи про студента – проблема однакова: ти стоїш перед лицем людської природи, яку має кожна особа.
Перед лицем її особистости.
Це не є питанням розумових здібностей.
Це теж не є питанням культури.
А серця.
Душі.
Дорога душі
Можливо, внаслідок того, що історичний період, коли я живу, стає щораз заплутанішим, щораз поверховішим; можливо, тому, що в наш час головним імперативом стало – роби те, що забажаєш; а можливо, тому, що все є дозволено, все є законно і все є виправдано, я щораз більше почуваюся самотнім і щораз менше зрозумілим для інших.
Можливо, тому, що я оточений індивідуумами, які постійно переймаються зовнішніми, значною мірою другорядними справами, уніфікованими і втисненими в рамки тих моделей, що настирливо пропагує телебачення, радіо; які насамперед дбають про власний імідж, про враження, яке вони справляють, про зовнішність, – відчуваю, що сьогодні я повинен ще більше, ніж до цього, засвідчувати своїми творами, відповідного змісту, необхідність бути здоровими, гармонійними, врівноваженими, як фізично, так і психічно.
Духовно.
Уже настав час – я не припиняю це стверджувати у своїх книжках вже близько двадцяти років – поєднати серце з розумом, поставити духовність провідником фізичного і психічного виміру нашої особистости.
Уже час стати справжніми, реальними головними дійовими особами наших особистих історій.
У вас виникло бажання закрити книжку?
Вважаєте, що психологічно-духовне бачення особи не є модним?
Що воно є синонімом наївности, дурости?
Як же ви помиляєтесь!
Я, власне, вважаю, що все якраз навпаки.
Стикаючись з різноманітними культурами, подорожуючи світом, викладаючи в іноземних університетах, завжди з подивом спостерігаю за своїми сучасниками, які, опинившись віч-на-віч перед прогресуючими і щораз глибшими соціяльними і культурними кризами, перед наростаючими хвилями насильства, порожнечі, вдаються до рецептів, до панацей, продиктованих так званими спеціялістами – психологами, соціологами, економістами, – так, неначе ці модерні володарі фрагментарного, бідного, відчуженого знання могли б забезпечити їх інструментами, які допомогли б їм дати собі раду з життям.
З його простотою та істотністю.
З його багатством та розмаїттям.
Шлях, який треба пройти, є ближче, ніж ми думаємо.
Він завжди пролягає там само.
Я повторюю це вже багато років.
Він пролягає в серці людини, цілого людства.
У його душі.
У свободі бути гуманним, бути великим чи убогим, наповненим чи порожнім, спокійним чи безутішним.
Дорогий читачу, що віддано, вже багато років, читаєш мої твори, саме зараз є властивий момент засвідчити нашу інакшість перед лицем щораз егоїстичнішого, щораз жорстокішого суспільства, яке, уявіть собі, стає щораз убогішим духовно. Морально.
У таких суспільствах і культурах, в яких ми живемо, я переконаний, можна і треба змінюватися перш за все в особистісному вимірі.
І єдине вирішення – це відкриття духовних цінностей, прописаних у кожному нашому вчинку, у кожному нашому жесті: вже у своїй першій книзі, Бути щасливими, я говорив про виховання; у книзі Батьки та діти, що вийшла аж через одинадцять років після першої, я знову ж таки ставлю на центральне місце особисту свідомість батьків, дорослих, як засіб проти тривог, які сповнюють наші дні і ночі.