“І сталося дев’ятого року його царювання, десятого місяця, десятого дня місяця, прийшов Навуходоносор, цар вавилонський, він та все військо його, на Єрусалим, і розтаборився проти нього, і побудували проти нього вала навколо. І було місто в облозі аж до одинадцятого року царя Седекії” (2 Царів 25:1-2).
З часу полонення Єгояхіна та першої депортації до Вавилону минуло одинадцять років. Тепер прийшов час, коли завершується падіння Юди.
Остання сцена в трагедії цього маленького народу є яскравим прикладом того, як біблійне передання і наукові дані освітлюють ту саму подію з різних точок зору, і якими точними поряд з офіційним повідомленням у 2 книзі Царів та Хронік, є дані пророка Єремії, який кількома словами передає картину хвилюючих та гнітючих подій останніх днів. Завдяки знахідкам у Палестині в наш час ці події постають перед нами надзвичайно точно та історично правдиво.
Після першого захоплення Єрусалиму в 597 р. до Р. Х. Навуходоносор залишив Юду як васальну державу. Наступником на троні забраного в полон Єгояхіна став його дядько Маттанія, перейменований халдейським царем на Седекію. Як можна зробити висновок зі Святого Письма (див. Єремії 13:19), територію держави було зменшено: “Південні міста позамикані будуть, і не буде, хто б їх відчинив”.
Депортація своїх співбратів, гіркий досвід півтора століття – невтішна доля Північного царства Ізраїля. Вона жила в їхній пам’яті, але юдеї все ще не втратили волі до боротьби.
Вже невдовзі лунають голоси, проти Вавилону, які оголошують про швидке повернення назад того, що було втрачено (див. Єремії 28:1-4). Пророк Єремія підіймає свій попереджуючий голос, однак ворожих до Вавилону кіл люди слухають все більше й більше. Вони заколочують народ і, врешті, це впливає на слабкого та хиткого царя. Утворюються союзи із сусідніми васальними державами. У царя Седекії в Єрусалимі відбувається зустріч посланців з Едому, Моаву та Аммону, а також із морських міст Тиру та Сидону (Єремії 27:3).
Та обставина, що в 588 р. до Р. Х. на престол зійшов новий фараон, Апріес[1], очевидно, мала вирішальний вплив на рішення про повстання (див. Єремії 44:30). Новий володар Єгипту мусив дати Юді запевнення щодо військової допомоги, бо “Седекія збунтувався проти вавилонського царя” (2 Царів 24:20).
“Десятого місяця” (2 Царів 25:1) того ж 588 р. до Р. Х. – це був “дев’ятий рік” царя Седекії – прибуває з Вавилону Навуходоносор з великим військом. Каральний похід проти непокірної Юдеї відбувається блискавично. Халдейські дивізії з піхоти, загонів кінноти та відділів бойових колісниць ламають будь-який спротив, захоплюючи місто за містом. Окрім столиці Єрусалиму та прикордонних твердинь Лахішу та Азеки на півдні підкорено, врешті, цілу країну. Єрусалим, Лахіш та Азека повні рішучости боротися до кінця: “А військо вавилонського царя воювало з Єрусалимом та зо всіма позосталими містами Юдиними, з Лахішем та з Азекою, бо вони залишилися серед Юдиних міст містами твердинними” (Єремії 34:7).
Промовисті свідки ставлять перед очі потомків останню фазу безнадійної боротьби.
30 км на південь від Єрусалиму зелена долина Елі заглиблюється в гори Юдеї. Ця “долина Дуба”, як її називає Біблія (див. 1 Самуїла 17:19 і наст.) була свідком двобою юного Давида з велетнем-филистимлянином Голіятом. Серед дубових заростей все ще звивається, дзюркочучи, струмок, з якого Давид узяв “п’ять вигладжених камінців” (1 Самуїла 17:40). Від його русла похило підіймаються схили аж до вершини висотою 300 м. Тут угорі погляд простягається понад поля зі збіжжям та плантаціями оливкових дерев давньої Филистимлянської рівнини ген аж до виблискуючої сріблом на заході поверхні Середземного моря. На цьому місці в 1898 р. англієць д-р Фредерік Дж. Блісс ідентифікував цитадель з вісьмома могутніми баштами як давню Азеку, одну із названих непереможених прикордонних твердинь. Рівно за 20 км звідси на південь руїни Лахішу приховують куди цінніші свідчення. Археолог Дж. Л. Стеркі з британською експедицією Велкам-Марстон у тридцятих роках відкриває серед руїн величезні ворота міста – там, де боротьба була найзапеклішою. 18 остраконів, списаних глиняних черепків, містять повідомлення від зовнішніх фортів, з пунктів спостереження та підтримки юдейських загонів, яких іще не здолали. Керамічні записки із днів “десятого місяця” 588 р. до Р. Х. адресовані “Яушу, коменданту укріплення Лахіш”. Поспішно надряпані повідомлення з кожним рядком передають ту нестерпну напругу перед падінням. Одне із цих останніх повідомлень очевидця звучить: “Нехай Ягве пошле моєму панові лише добру звістку саме тепер… ми пильнуємо за сигналами з Лахішу, за знаками, які мій пан подавав,… ми більше не бачимо сигналів з Азеки”. Це послання говорить коменданту Яушу з Лахішу, що Азека впала. Навуходоносор може тепер послати свої передові загони на передостанню твердиню.
Після шести важких кампаній розкопок британські археологи з експедиції Велкам-Марстон у січні 1938 р. отримали уявлення про жахливий кінець Лахішу.
Це останній успіх, який вінчає дослідницьке життя славного відкривача Лахішу Джеймса Леслі Стеркі. Під час заворушень, які вибухнули в країні, його у віці сорока трьох років по дорозі з Лахішу до Єрусалиму, неподалік від Хеврону, внаслідок трагічної помилки застрелили араби. Під час довгого періоду розкопок у нього виросла борода і його прийняли за юдея.
У 701 р. до Р. Х. штурмові загони асирійського царя Санхериба били по стінах Лахішу озброєними спереду тараном “танками”. Спеціяльні загони Навуходоносора застосовують цілком иншу тактику, щоб підкорити це місто.
Дослідження шару вавилонського руйнування, на здивування Стеркі, показує попіл. Попіл у неймовірній кількості. Деякі шари завтовшки кілька метрів і ще сьогодні, через 2526 років, вищі за залишки потужних оборонних мурів та валів. Ударні загони Навуходоносора були спеціялістами техніки пожежі, справжніми майстрами в розпалюванні велетенських вогнищ!
Все дерево, яке можна було знайти, вони притягли сюди; вирубавши в околиці Лахішу гаї та дерева і оголивши пагорби, вони наскладали горючу сировину з будинки заввишки перед стінами і підпалили. Жертвами їхніх сокир стали незліченні оливкові гаї, бо шар попелу містить обвуглені кісточки оливок.
[1] 588-568 рр. до Р. Х., названий Єремією “Хофра”.