Дорога скрухи починається з коротких актів. Наприклад, ти усвідомиш якусь зрадливість, щось, що відкриєш як біль, завданий Ісусові, намагатимешся, можливо бездарно, сказати, що ти вибачаєшся перед Ним, подякувати Йому, що прощає тобі хоча б те, що ти постійно про Нього забуваєш. Ти відкриватимеш, що також гріховно жити так, ніби Його не існує, викреслюючи Його зі щоденного життя. Тепер ти побачиш, як постійно раниш Його своїм вибором, покладанням надії не на Нього, а на речі, створені Ним. Ці невеликі акти скрухи діятимуть, як своєрідне ведуче колесо, оскільки, прохаючи пробачення, ти більше відкриватимешся на благодать, яка, своєю чергою, робитиме твоє сумління дедалі сумліннішим. Наближаючись до тебе, Бог дедалі яскравіше освітлюватиме нові ділянки бруду, чорноти, якими покрита твоя душа. Ти побачиш, що таке життя замикає тебе на Бога, створює в тобі внутрішній бар’єр.
Можливо, мандруючи дорогами скрухи серця, ти дедалі частіше і дедалі глибше виявлятимеш, що Його серце б’ється винятково для тебе, а твоє видається кам’яним. Ти потребуватимеш цих актів, як повітря, щоб жити. З часом ці акти допровадять тебе до того, що більш чи менш свідомо ти неначе попливеш по водах скрухи. Ти побачиш, що дорога скрухи не закінчується актами, що насправді лише тепер це плавання нагадує початок якоїсь приголомшливої духовної пригоди, якої ти не в змозі ні передбачити, ні уявити. Бо за бар’єрами, що відділяють тебе від Божої присутности, краєвид виходить за межі людської уяви.
Уже сама символіка плавання містить у собі поняття про «приниження», адже ніхто не плаває у вертикальному положенні. Для цього потрібно нахилитися, а отже, принизитися, лягти на воду, дозволити їй підтримувати плавця. А це зробити нелегко, бо необхідно зсунутися з п’єдесталу до рівня правди про себе й довіритись невидимій Присутності, яка тримає воду й рухає нею. Иноді нас ніби паралізують бар’єри страху перед Богом і перед водами, що випробовують віру. Я мушу піддавати великому сумніву можливості свого розуму, свої емоції та хвилювання. Бо води, що випробовують віру, – це невідомі, непередбачувані простори.
Якщо ти не піддаватимешся емоціям страху й глибоко принизишся перед Богом – визнаєш своє убозтво й очікуватимеш Його милосердя, – то води скрухи підтримають тебе. Коли ти перестанеш надіятися на свою опору (а скільки в тобі цих опор – подумай, адже дорога довга), відштовхнешся від дна й намагатимешся опертися на води милосердя Божого, вони підтримають тебе. Дія Божа тоді набирає такої сили, що дає змогу утриматися на поверхні без великих зусиль.
Бог був готовий навіть врятувати від зруйнування Содому, якби в ньому знайшлося хоча б із десяток справедливих мешканців, коли Авраам упав перед Ним на землю, визнаючи, що він – порох і ніщо инше. Так само й цар Ніневії, хоч і заслуговував на страшну кару, був врятований разом із своїм містом, коли, послухавшись Йону, одягнув верети, ще й посипав голову попелом. Принизився якнайглибше перед лицем випробування віри, на яке виставив його Бог. І тоді води Божого милосердя підтримали його.
Особливо старалася використовувати різні ситуації для приниження перед Богом св. Тереза з Лізьє. Вона казала, що хоче «залишатися перед Богом малим дитятком». А бути малим дитятком, за її словами, означає «визнавати, що ти ніщо, очікувати всього від Бога… не розчаровуватися через свої помилки, бо діти часто падають, але вони надто малі, щоб заподіяти собі велике зло»[1].
Можна сказати, що св. Тереза приймала духовне «положення плавця» біля самого берега, не чекаючи, поки зайде на глибшу воду. На мілкій воді принижувалась, уникаючи невеличких падінь, і пливла замість того, щоб ступати по дну. Так рухатись безпечніше й швидше. Більше того, тоді не має значення, чи глибоко під нами. Навіть далеко від берега ми перебуватимемо в безпеці, бо не покладатимемось на опору, яку дає нам дно, й дозволимо, щоб води нас тримали. Так буває за умови глибокого приниження й віри в силу Божого діяння.
На таке зважитись нелегко. Перед тобою виростають мури внутрішніх бар’єрів: ти опиняєшся на незнайомому, ненадійному континенті; а стільки років свого життя ти звикав міцно опиратися ногами на щось солідне. Поки голова ще над водою, а ноги твердо стоять на дні, ситуація видається безпечною. Ти вважаєш, що дно дає тобі реальну опору.
Поки ти не навчишся плавати, ніколи не зважишся випливти на середину озера. Якщо не вчитимешся на мілкій воді, розум підказуватиме тобі, що віддалятися від берега небезпечно. На глибині кількох метрів дно вже не може слугувати опорою; попередній спосіб руху стає зовсім непридатним. Поки бродиш при березі – по пояс чи навіть по плечі у воді, – можеш справді насолоджуватися її прохолодою, проте ніколи не зважишся відчути приємність плавання на глибині, не зазнаєш насолоди вільного руху по воді.
Плавання по водах скрухи дає змогу стомленій людині відновити сили. До того ж, це чудовий спосіб покращувати духовну форму. Плаваючи в такий спосіб, ми звільняємося від ілюзорних опор, які, однак, є дуже непевні, обтяжені тривогою, напругою. Ми вчимося ні на що не спиратися, крім Бога, і в цій опорі знаходити внутрішній спокій, відпочинок.
Той, хто твердо стоїть на землі й мусить завжди мати опору для ніг, можливо, ніколи не буде в змозі довіритися водам внутрішнього життя й ніколи не досягне цілі, визначеної для нього Богом.
Св. Іван від Хреста каже, що аби досягти того, чого ми не маємо, треба пройти крізь щось, чого ми не маємо[2]. Якщо хочеш дійти до Бога, якого не маєш, то мусиш попливти водами внутрішнього життя, високо над твердим дном – не маючи його як опори для ніг, – мусиш пливти по такій глибокій воді, яку инакше, ніж пливучи, ти не зміг би подолати. Намагаючись досягти цілі, опираючись при цьому ногами на дно, ти швидко переконаєшся, що вода заглибока, аби її перейти. Ти побачиш, що не маєш можливости досягти цієї цілі, спираючись на те, що маєш. Ти маєш досягти її, спираючись на те, чого не маєш, дозволити, щоб тебе понесли води приниження, Боже милосердя, долоні Христа, завдяки яким ти не тонеш, хоча дно лежить на багато метрів під тобою. Це Бог чинить так, що людина, яка перед Ним принижується, зберігає щастя, спокій і радість, хоч і втрачає опору для своїх ніг. У жоден инший спосіб неможливо досягти стану свободи Божої дитини.
[1] Жовтий зошит, 6 серпня 1897 // Sainte Thérèse de l’Enfant-Jesus et de la Sainte-Face. Derniers entretiens. – CERF/DDB, 1992. – P. 308-309.
[2] Droga na Gore Karmel, I, 13, 11